Розділ 6

                                                         Розділ 6
Наступного ранку Яна прокинулася рано. Вона потягнулася і накрилася ковдрою з головою. Хотілося ще спокійно полежати деякий час в теплі. Десь далеко лунали голоси, напевне, на кухні розмовляли батьки. Ось вони, омріяні тиша і спокій. Але ложкою дьогтю в бочці меду став спогад про події вчорашнього вечора. Дівчина почала крутитися на ліжку, не в змозі заховатися від нав'язливих думок. Врешті-решт вона спустила босі ноги на підлогу і розкуйовдила своє волосся. Яна обережно визирнула з-за занавіски. Брат Євген ще мирно спав, виставивши з-під ковдри ступню, яка нещодавно перегнала її власну у розмірі. Старший брат Сашко на літо перебрався ночувати до літньої кухні. У менших братів та батьків були окремі кімнати. 
Дівчина обережно дістала з таємного сховку свій шкільний щоденник. Вона якусь мить вагалася, чи відкривати його взагалі. Навіщо ще більше роз'ятрювати себе, коли на душі й так не солодко. Але руки самі потягнулися до його списаних сторінок.
«25 квітня 1994 р.
Весна перебуває у справжньому розпалі. Надворі нарешті стало по справжньому тепло. Ми потроху садимо город, але ніяк не можемо з цим упоратися.
Максим і Віталька захворіли, кашляють та шмаркають. Незабаром ми всі через них будемо дружно кахикати. Батькові знову затримали зарплату. Мама вчора плакала на кухні, до бабусі позичати грошей йти не хоче. Ось так і живемо.
Вчора в школі бачила Андрія. Стояла за дверима і таємно спостерігала за ним. Він щось писав у зошиті  На фоні своїх однокласників Андрій здається більш серйозним. Чи настане час, коли я зможу говорити з ним на рівних, а не споглядати крадькома? Андрій — моя найважливіша таємниця. Про неї знає тільки Марина, більше ніхто. Я нікому не можу, крім неї, довірити свій секрет. Останнім часом до нас з Мариною прибилася Таня Куценко. Ми не дуже хочемо з нею дружити, але вона ходить за нами слідом і ніяк не відчепиться. Так от, цій Тані також почав подобатися Андрій. Але вона не мовчить про це, як я, а говорить безперестанку. Уже в голові гудить від її розмов. І так не солодко, а тут тобі півдня тільки й чути: «Ой, сьогодні Андрюша такий гарний», «І коли йому день народження? Випитай у брата, вони ж дружать», «Андрій сьогодні в їдальні так на мене подивився, що я ледь супом не подавилася». І особливо мене злять фрази «мій Андрюшенька», «мій хлопець». Така безсоромно ця Танька! Ну який він твій? І чому вона вирішила, що він на неї дивиться?
А нещодавно загорілися Таня ідеєю підкласти йому до ранця записку з запрошенням зустрітися. Мене від такої сміливості аж покоробило. Хоч я і впевнена, що Андрій байдужий до неї, але всеодно виникають якісь неприємні відчуття. Сама я не осмілюся писати ніяких записок. А от такі дівчата, як Танька, не мають гальм і ще можуть добитися свого натиском. Нехай пише, побачимо що з того вийде. Поділилася з тобою, мій щоденнику, цими думками, і мені стало легше. Бувай!».
«26 квітня 1994 р.
Пишу зараз, бо ніяк не можу заспокоїтися. Всі події, крім однієї, пройшли мимо мене. Мені всеодно, що я заробила трійку, всеодно, що мене вилаяла мати, всеодно, що малий Максим розлив на мене чай. В голові живе тільки одна думка: я осоромилася. Як же я осоромилася! Мені хочеться заховатися куди подалі, де мене ніхто б не бачив, принаймі на деякий час.
Отже, розповім все по черзі. Після шостого уроку ми з Мариною залишилися в класі, бо були черговими. І Танька Куценко теж чомусь зосталася. Я пішла до туалету, який знаходився аж за шкільним стадіоном. Хлопці на полі грали у футбол. Серед них був і Андрій. По дорозі назад я пройшлася по краю стадіону, бо думала, що десь в тому місці загубила кілька наклейок від жуйок. Походила, придивлявся, чи не лежать у траві ті наклейки, і, нічого не знайшовши, пішла до школи. Але при цьому я помітила, що Андрій якось дивно поглядає на мене. Прямо так зупинився і дивився. Я відчула, що почервоніла, серце почало битися так, що ось-ось могло вискочити назовні. Але щось було не так. Він ніколи на мене так не зиркав. Я швидко–швидко попрямувала до школи, оглянула себе в дзеркалі. Та все ніби нормально: не брудна, одяг цілий, волосся зачесане. Що ж не так?
Приходжу в клас. І тут Танька Куценчиха, ця ненормальна, розповідає, що написала записку з пропозицією Андрію зустрітися після уроків на стадіоні, але в останню мить злякалася, і підписала її моїм ім'ям. Записку вона поклала до конверту, а конверт запхнула до його ранця. Я просто стояла і не вірила власним вухам. Я спитала, навіщо вона так вчинила. Взагалі, що може бути в голові у людини, яка пише записку хлопцю, але підписує її чужим ім'ям? Це просто дурний вчинок, який не має логічного пояснення. А Танька стояла і нахабно сміялася: «Та я просто сполохалася, ну з ким не буває вперше?». На моє питання «Навіщо ти написала саме моє ім'я?», вона відповіла, що воно було першим, яке прийшло в голову. На мої очі навернулися сльози, потім більше і більше, і я розплакалася, не в силі себе стримувати. Поцікавилася: «Навіщо було мене так підставляти?». А Танька сказала: «Та я тобі послугу зробила. Ти ж сама по Андрію сохнеш, думаєш, я не бачу? Тому витри свої шмарклі і скористайся можливістю!» У мене всередині ніби все змішалося, живота скрутило. Та невже це все було так очевидно? Коротше, ми посварилися з Куценчихою, вона обізвала мене дурепою, а я її кобилою без гальм. Одна Марина мене трохи втішила, але не надовго.
А саме гірше в цій ситуації те, що я, не знаючи нічого про записку, ходила біля стадіону і шукала наклейки. Андрій напевно подумав, що я й справді прийшла до нього. Я не знаю дослівно, що там ще Танька понаписувала, але тепер він думає, що мені подобається. І це правда. Як я тепер йому в очі дивитимусь! Мені так соромно!
А якщо Андрій комусь розповість, наприклад, Сашкові? Та він же мені проходу не дасть, буде з мене сміятися. О ні, тільки не це! Як завтра в школу йти? Що ж воно буде? Бувай, мій щоденнику, зараз буду намагатися заснути, бо ці думки мене просто з‘їдять».
«27 квітня 1994 р.
Вечір, мати змусила мене поратися, а я зовсім розбита. Сьогоднішній день зовсім вибив мене з колії. Все сталося не так як гадалося.
Андрія сьогодні в школі не було. Марина дізналася, що він нібито захворів. Ну, думаю, це чудово, що він сьогодні вдома, може все якось обійдеться. З Куценчихою ми не розмовляли взагалі. На великій перерві з Мариною сиділи на колесах, вкопаних біля стадіону, там ще молодші діти крутилися. І тут до мене підходить Ірка Бровчук, з нею ще поряд Оля Крикун. Вони з одинадцятого класу, однокласниці Сашка та Андрія. Я, відверто кажучи, побоююсь цієї Ірки, бо вона дуже нахабна, може полізти в бійку. Всі кажуть, що в неї в голові вавка.
Так ось, підходить Бровчучка і починає на мене бочку котити, як я, малолітка така, посміла її Андрію записки писати. Виявляється, він їй теж подобається. Я і не думала, що Андрій Коваленко буде користуватися такою популярністю серед дівчат. Вона мене почала обзивати. Я дивлюся, а Марини поряд немає. Напевно, злякалася та втекла. Врешті-решт Ірка мене штурхонула в плече. А що я можу відповісти? Вона старша, зліша, височенна. Добре, що Маринка виявилася розумницею, а не зрадницею, як я подумала, та привела мого брата. Він, зазвичай, мене не захищав, але цього разу заступився. «Не чіпай мою сеструху! — гаркнув Сашко. — Бо сама в лоба отримаєш!» «А ти знаєш, що вона Андрієві записки писала і побачення призначала?» — закричала Ірка. Я затулила руками очі, які вже сильно сльозилися і пробурмотіла: «Я нічого не писала!». «Та вона навіть гуляти ще не ходить, чого ти до неї причепилася!»: брат нагримав на Ірку і забрав мене з собою. Я розповіла йому про Таньку та її вчинок, намагаючись стримуватись, аби не видати своїх справжніх почуттів до Андрія. «З Куценчихою сама розбирайся, а Бровчучка тебе більше не зачепить. А ти сама вчися, про хлопців ще рано думати», — сказав Сашко.
Ми з Мариною почали міркувати, хто ж цій Іркі розповів про записку. Виходило, що або Андрій, або Танька. Оскільки Андрія сьогодні в школі не було, залишалося спитати в Куценчихи. Ми перестріли її на виході зі шкільного подвір'я. Вона нахабно вишкірилася: «Ну я розповіла, і що? Ми ж тепер не подруги. Що ти мені зробиш, Колодяжна?» Вона відштовхнула мене плечем і з гордим виглядом подалася додому. Маринка запропонувала помсту: розповісти Бровчучкі, що Танька сама запала на Андрія і писала кляту записку. Але я після пережитого більше до тої старшачки підходити не хотіла.
Ось так усе було  Ненавиджу Таньку Куценчиху. Більше з нею спілкуватися не хочу взагалі. Нехай вже все буде, як є. Якщо з мене будуть сміятися, що я в Андрія закохалася, то буду всім розповідати, що мені подобається онук баби Ніни. Він живе далеко звідси, у Вербівці його мало знають. Одне тільки непокоїть: що про це сам Андрій думає? Як він до мене тепер буде ставитися? Якщо згадає, розповім про всю цю ситуацію. По суті, я ні в чому не винна. Тільки в тому, що не можу справитися зі своїми почуттями.
Я ніби й заспокоїлася, але, якщо придивитися, в мене досі руки тремтять. Треба щось почитати перед сном, аби відволіктися. Бувай, мій щоденнику, доброї ночі!»
Яна відклала щоденника, зітхнула і повернула його до сховку. Тетяна за ці роки зовсім не змінилася, що з неї взяти. І хвилюватися теж не потрібно, бо нічого страшного вчора не зробила. Багато що можна говорити, але не все правда. Треба взяти себе в руки і спокійно жити. Яна встала на повний зріст, потягнулася і почала одягатися. Починається новий день, тож геть сумні думки. Життя триває, так чи інакше, і звертати увагу на всіляких Таньок остання справа.