Розділ 5

Першим своїм вихідним Яна дуже раділа. Хоч вона, мабуть, не зможе робити, що душа забажає, і поспати довше теж навряд чи вийде, всеодно це був прекрасний час. В п'ятницю ввечері зібралися хмари, загуркотів грім і міцно задощило. Дівчина хотіла піти погуляти, але залишилася вдома і разом з матір'ю ліпила вареники з картоплею та печінкою для всієї великої родини. А от в суботу розпогодилося, хоча і стало прохолодніше. Яна випадково побачила свою кращу подругу Марину, і вони домовилися зустрітися ввечері.
Вечір суботи нічим особливим не відзначався. У вітальні ледь не на всю гучність волав телевізор, під його гудіння батько грав з Максимом у шахи. Мати на кухні сварила Вітальку за розбиту чашку. Сашко прийшов з роботи, повечеряв і десь подався гуляти. Женька взяв велосипеда без дозволу і теж кудись поїхав. «Один вдома тільки їсть, а інший останнім часом взагалі й за вухом не веде», — думала Яна, розчісуючи густе темно-русе волосся, в якому постійно застрягав гребінець. Вікно було відчинене, тому вона добре почула, як на вулиці засигналив автомобіль. Грюкнули двері: напевно мати пішла подивитися, хто приїхав. Через хвилину Наталка зазирнула до дівчини:
— Іди, Марина вже тебе гукає. Тільки довго не затримуйся. До дванадцяти і додому. Ще на вистачало вас по всій Вербівці вночі розшукувати.
— Мам, шукай Женьку, а ми з Сашком дорослі люди, — сказала Яна, одягаючи джинсівку, аби не змерзнути.
— Еге ж... Знаю я вас, дорослих, — буркнула мати.
Дівчина вийшла на вулицю. Біля паркану і справді стояла Марина, поряд же — якась машина. Роздивившись уважніше, вона упізнала «Ниву» Гримайла, тільки відмиту від бруду.
— Привіт. А що це ти на такому транспорті?
— Та Денис взявся нас підвезти. Чому б і ні? Не своїми ж ногами перебирати, — заторохтіла подруга. Вона завжди швидко розмовляла, до її манери спілкування потрібно було звикати.
Яна не дуже охоче залізла до автівки. Там було тісно і людно. На задньому сидінні крім неї і Марини ще вмостилася Свєта Івасиха, сусідка Гримайла, а на передньому, біля водія, Танька, та сама Танька, колишня однокласниця, яку дівчина відверто недолюблювала. Добре, що вона після дев'ятого класу відправилася навчатися в якесь училище і рідко попадалася Яні на очі.
Коли всі перевіталися, дівчина шепнула на вухо Марині:
— А де твій Юрко? Він не приревнує, що ти з Гримайлом в машині катаєшся?
— Та ні, ти що, він знає. Затримується трохи, пізніше приїде. Крім того, я ж не сама, тут нас багато, — подруга обвела рукою всіх присутніх.
Марина вже давно зустрічалася з Юрком, не по рокам серйозним хлопцем, помішаним на всілякому залізяччі. Незабаром у них мало відбутися весілля, і їх родини готувалися до цієї події, неначе до якогось екзамену.
В той час сільський клуб вже місяць перебував на ремонті. Після травневих дощів протекла покрівля, і одна стіна просто обвалилася. Коля, син завідуючої клубом Ольги Костянтинівни, по місцевому Крокодилівни, стверджував, що через два тижні клуб відкриється. Тому поки що вербівська молодь збиралася на лавках біля сільського стадіону. Там же зупинилася й Гримайлова «Нива».
— Оце ти мужик, повну машину дівчат назбирав, — почулися вигуки хлопців, які вітали Дениса.
Яна попід руку з Мариною попрямували на вільну лавку.
— Що тут робить Танька? — прошепотіла дівчина подрузі. — Вона ж десь в місті промишляла.
— Куценчиха? А що ти їй, заборониш? Не звертай уваги. Може, вона Гримайла запримітила. Кажуть, він тепер при грошах, то Танька коло нього й крутиться.
Марина дістала пакет з насінням соняшника, смаженим на сковорідці. Дівчата взяли по жмені. До пакета запустила руку й Тетяна. Вона розгризала насіння крупними зубами і гучно ним плюхала. Яна закотила очі, коли колишня однокласниця сіла на лавку поряд з нею.
Прийшов Денис з двома знайомими хлопцями. Дівчата поділилися з ними насінням. Парубки про щось жартували і гучно сміялися, штурхали один одного. Яна не дуже прислухалася до їх розмови. Вона прихилилася щокою до теплого Марининого плеча і подумала, що хотіла б зараз опинитися вдома у своєму ліжку. Куценчиха реготала на весь стадіон від несмішних жартів Гримайла. Десь поряд почувся звук мопеда, який несподівано обірвався. Напевно, хтось тільки що під'їхав і зупинився біля якоїсь із лавок.
Нахилившись вниз, Яна прибрала кілька стеблин буряна, який причепився до липучок на її кросівках, а коли підняла голову, то не повірила своїм очам. До їхньої компанії підійшов Андрій Коваленко. Він стояв у півоберта, посміхався і активно жестикулював. О ні, знову Андрій! Він що, її переслідує? Добре, що навколо була напівтемрява, і ніхто не помітив Яниного збентеження. Дівчина вирішила якось непомітно зникнути зі стадіону. Вона оглянулася, шукаючи привід піти. Може, десь тут її брати? 
Тим часом до краю стадіону під'їхало авто, з його салону долунала музика. Денис розвернувся і пішов поговорити до водія. Андрій уважно і подивився йому вслід. По виразу обличчя було зрозуміло, що щось занепокоїло його. Потім хлопець повернувся до тих, хто сидів на лавці:
— О, Яно, це ти? Я тебе не впізнав.
Дівчина сторопіла. Що йому треба? Так, спокійно, спокійно! Вона ледве вимовила те, що перше прийшло на думку:
— Не впізнав? Багата буду.
— А де це Сашко пропадає? Давно його не бачив.
— Він нещодавно пішов працювати на залізницю. А так у брата дівчина в Михайлівці з'явилася, туди часто їздить.
— Вербівські дівчата не такі, в Михайлівку зате не лінь мотатися, — піддакнула Марина, струсивши з долоней залишки насіння.
— Он як... Передай йому, нехай якось до мене заїде. О, ледь не забув... — Андрій дістав з кишені олімпійки брелок і протягнув Яні: — Тримай, ти загубила в автобусі.
У дівчини перед очима пронеслася та жахлива поїздка, вона швидко вихопила річ з його простягнутої руки.
— Дякую...
І все було б добре, якби не розкрила свого рота Танька:
— Ти ба, який джентльмен! Яно, зверни увагу, це ж твоя шкільна любов! І ще до сих пір вільний. Чи я помиляюся?
Яна спалахнула до коренів волосся. В горлі відразу пересохло, вона несвідомо стиснула руку Марини. Та відразу прийшла на допомогу:
— То було давно і не правда.
Яка ж пришелепкувата ця Танька Куценчиха! Ну навіщо було це говорити? Хіба не можна помовчати? Ще в школі зробила одну нехорошу річ в адресу Яни. Щоправда, вона потім вибачилася, але дівчині ті вибачення не принесли ніякого полегшення. І Андрій усе чув. Що він тільки що подумав? Стоїть, ніби засватаний, ще й посміхається.
— Поки вільний. А що, є пропозиції? Тільки в мене стандарти високі, — відповів він.
Ситуацію розрядив Юрко, який виринув з темряви, немов привид. Поки він перевітався з усіма, підійшов Гримайло. 
— Люди, у мене нагальні справи, мушу їхати додому. Якщо треба, можу когось підкинути.
— А ти діловий став! — знову пролунав гучний голос Таньки. Можливо, вона хотіла поїхати з Денисом, бо піднялася з лавки, але на якусь мить забарилася, бо за щось зачепилася одягом.
І цю секунду виграла Яна. 
— Підкинь мене додому. Мене так в сон хилить...
— Окей, — зрадів Денис, задзенькавши ключами від «Ниви». — Ходімо, Колодяжна. Довезу, як принцесу.
«Бувай! Побачимося», — шепнула Яна Марині і попрямувала за Гримайлом. Вона не помітила, яким настороженим поглядом проводжав їх Андрій.
Всю дорогу додому Денис щось говорив, говорив і говорив, але дівчина тільки кивала головою і робила вигляд, що слухає. Коли автомобіль зупинився біля її двору, вона подякувала, побажала доброї ночі і проскочила через хвіртку. Дворовий пес раз гавкнув і замовк. Яна зайшла в дім, намагаючись нікого не розбудити, навпомацки знайшла свою нічну сорочку, переодягалися, тихо сходила на кухню, помила ноги і так же непомітно повернулася до ліжка. Все, що відбулося сьогодні ввечері, дуже її втомило. Та, незважаючи на це, сон прийшов не відразу. Танька, Андрій і його дивна реакція не йшли з голови, поки втома не взяла своє.