Розділ 4

Розділ 4
Через два дні Яну спрямували до районної лікарні на навчання по наданню першої допомоги. Тому вона прокинулася дуже рано, аби встигнути зібратися на автобус. Поки дівчина дійшла до найближчої до дому зупинки, її босоніжки безнадійно покрилися шаром пилу. «Ну ось так завжди, — думала вона. — Всі прийдуть на навчання чистенькими, і тільки я буду, як те порося». Яна ще надіялася, що хоч людей сьогодні до міста вибереться небагато. На зупинці вже чекали три жінки з кошиками і торбами. Ніби й небагато, але автобус потім підбере людей на ще двох зупинках. Тому краще не надіятися на легку поїздку.
Яні таки пощастило примоститися на сидінні, та радість тривала недовго. На наступній зупинці до салону зайшла ціла юрба людей, і дівчина поступилася місцем бабі Наді Кривенчисі, яка ходила з ціпком, але примудрилася запхати до автобусу кравчучку з важкою сумкою. Ця баба Надя доводилася якоюсь далекою родичкою її бабусі й інколи приходила «погуляти» до неї.
Дівчина встала, коли автобус різко рушив вперед. Вона похитнулася, ледве встигнувши ухопитися руками за пасажирське крісло та відчула, що зачепила наплічником, накинутим на одне плече, людину, яка стояла позаду. Яна обернулася назад, щоб вибачитися і сторопіла. Андрій. Андрій Коваленко. Справжній, своєю персоною. Стоїть і спокійно дивиться на неї. Вона хапнула повітря, немов їй не вистачало кисню для дихання, і різко відвернулася, забувши, що ще мить тому мала намір перепросити. Тільки не він, тільки не це! Думки помчали швидше реактивного літака. Чому Андрій їде автобусом, якщо його батьки мають кілька авто? Куди він їде? Чому зупинився саме тут, а не пройшов далі по салону? Яна здригнулася, коли з-за спини почула чітке:
— Ну привіт.
Ігнорувати й далі особу Андрія не вийшло. Дівчина обернулася, внутрішньо дещо зіщулившись, і знайшла в собі сміливість таки глянути на нього.
— Ти до мене?
— А до кого ж? — спокійно відповів він. На симпатичному обличчі не здригнувся жоден м'яз. — Чи ти вже забула, що потрібно вітатися?
— Тут якось не до привітань. Людей сьогодні, як кільки в банці, — вона важко зітхнула і відвернулася.
Автобус тим часом зупинився ще раз і поповнився новими пасажирами. Всі охкали, наступали один одному на ноги, човгали набитими сумками. Яні довелося просунутися по салону далі. Андрій так само стояв за її спиною, але тепер ще ближче. Дівчина замружила очі і молилася, аби ця стара колимага просувалася трохи швидше. Хтось посмикав її за руку. Яна помітила знайому жіночку літнього віку. Вона не пам'ятала навіть її імені, тільки приблизно уявляла, в якому кутку села та мешкає. Але головним було те, що та жінка знала дівчину. Вона почала розпитувати її щось про ФАП, ліки і якісь болячки. Коли Яна нарешті задовольнила цікавість пасажирки і розпрямилася, якщо це було взагалі можливо у переповненому автобусі, Андрій подав голос:
— То це ти тепер у медпункті працюєш?
— Ти не уявляєш, скільки разів за останні дні я відповіла на це питання. Так, це я, — відповіла вона, напівобернувшись.
— Угу, зрозуміло. Ти, напевно, чула, що моя мама в лікарню потрапила?
— Чула, — кивнула дівчина, закусивши губу. Його мати захворіла, а її мати знатно при цьому позловтішалася. Як про таке не почуєш?
— Їй прописали курс уколів. Чи зможеш ти їх проколоти?
— Зможу, — погодилась Яна. — Це ж моя робота.
— Тоді я маму до медпункту буду привозити, поки буде потрібно.
Серце зрадливо застукало. Він... щодня... до медпункту... Це що таке? Ох, не дай Бог, про це дізнається її мати. Дівчина відповіла якомога сухіше:
— Привозь маму, все зробимо. А що за уколи?
— Я не пам'ятаю назви. Там затиснуті м'язи.
— Угу, зрозуміло. 
Яна відвернулася і залаялася про себе. «І де взявся разом зі своєю мамою...». Тим часом пасажири, особливо ті, що їхали стоячи, почали нарікати на духоту в салоні. Високий чоловік у сірій футболці відкрив люк у стелі автобуса. Стало трохи легше, але потік повітря бив прямо в лице дівчині. Вона інстинктивно розвернулася і побачила, як її довге пухнасте волосся здуває просто в обличчя Андрію. Який сором! Яна схопилася за волосся, перекинула його через плече, притиснула рукою і рясно почервоніла, але не від задухи. Ця поїздка — суцільне випробування. Коли вона вже закінчиться!
Через деякий час автобус нарешті докотився до міста. На першій зупинці вийшла одна людина. Дівчина вирішила зійти на другій, хоча третя зупинка була якраз навпроти районної лікарні. «Нічого, час ще є, пройдуся пішки», — думала вона, нетерпляче перебираючи пальцями лямки наплічника. Однак якраз перед зупинкою автобус різко загальмував. Яна, яка готувалася вийти, на мить втратила рівновагу і посунулася назад, відчуваючи спиною, що знову врізалася в Андрія. О ні! Тільки двері відчинилися, вона прискорилася, протискуючись між кількома пасажирами, та не помічаючи, як наплічник злегка смикнуло. Дівчина вискочила на тротуар та швидко закрокувала вулицею, неначе запізнюючись на захід. Тож вона не почула, як хлопець гукнув її:
— Яно!
Двері автобуса гучно зачинилися, і він поторохкотів далі. Андрій тримав у руці простий брелок у формі кота, який відірвався від її ранця, а він підняв.
Яна ж швидко йшла, поки автобус не зник з очей за поворотом дороги. Тоді вона трохи віддихалася і рушила повільніше. Та що ж це таке? Чому вона знову так осоромилася перед ним? Це не інакше, як якесь випробування.
— Добре, добре, нічого ж не сталося. Я не винна, що той старий дришпак гальмує так різко, — заспокоювала себе дівчина.
Вже в районній лікарні, розмістившись у приміщенні, де мало проходити навчання, Яна помітила, що загубила брелок.
— Ну от, тепер ще й це, — засмутилася вона.
Додому Андрій автобусом не повертався, і дівчина помітно розслабилася. «І чим він буде добиратися? Та яке мені до того діло!» — злилася вона на себе. До своєї оселі Яна повернулася в післяобідній час, вкрай втомлена і голодна. Мати запропонувала їй варену картоплю і смажені кабачки, і вона радісно погодилася хоча б на цю, вже трохи набридлу, їжу. На відпочинок їй дали годину, потім треба було знову йти рвати траву. Яна прилягала відпочити в маленькій кімнатці, вірніше закутку, який вона відокремила від іншого приміщення занавіскою і дуже цим тішилася. Поряд нікого не було, і дівчина витягнула з потаємного сховку, влаштованого в глибині тумбочки, свій старий щоденник. Вона несміливо, немов щось заборонене, відкрила його і заглянула всередину.
Перед Яною розкрилися до болі знайомі сторінки, списані невпевненим почерком, помережані сердечками, завитушками, квіточками, рамочками, вклеєними фото улюблених співаків... Один із записів привернув її увагу.
«1 вересня 1993 р.
Сьогодні знову починається школа. Мені зовсім не хочеться прощатися з теплим літом. На душі від цього дуже сумно. А ще сумніше від того, що доведеться щоранку вставати, одягатися та йти на уроки. Я вже перейшла в дев'ятий клас. Якщо захочу, то зможу покинути школу вже в цьому році і поїхати десь вчитися. Але мама каже, що потрібно закінчувати 11 класів. Що ж, побачимо.
Сьогодні вся сім'я пішла на Перший дзвінок. Це тому, що Сашко в 11 класі, і він — випускник. Пошвидше б він випустився та поїхав десь вчитися! Зовсім нестерпним став. Я так і знала, що він на лінійці буде бекати, як той баран. Сашко не постарався навіть вивчити свої слова на свято, які йому вчителька написала.
11-й клас в цьому році всім старшакам старшаки. Брат точно зазнається. Дівчата в його класі були такими гарними, повдягали туфлі на каблуках. Мені в цьому році туфлів не купили, сказали, що ще старі можна поносити. І каблуки мені теж зарано.
А ще в Сашка з'явився новий однокласник — Андрій. Вірніше, він вже вчився у нашій школі, але цілий рік разом з молодшим братом жив у бабусі. Кажуть, що їх батьки були на заробітках. Цей Андрій такий кумедний. І слова свої виразно розказав. Він схожий на якогось співака, тільки не можу пригадати на кого. Його брат Ілля — однокласник мого Женьки.
В моєму класі все по старому  Ніхто не вибув, не прибув. Ми сіли з Мариною за другу парту. На першій парті важче списувати, писати записки, бо все помітно. А позаду нас всівся Гримайло  Знову буде діставати. Сьогодні він себе поводив, як дурник: натрусив мені на парту пелюстки від квітів, наступив на ногу.
Ось так пройшов цьогорічний перший дзвінок. Все як звичайно. Вчителі будуть ті ж самі, нічого не змінилося. Коли ж ми посходилися додому, то пообідали і пішли копати картоплю. Ненавиджу вибирати картоплю. Це так важко та нецікаво. А насаджено в нас тієї картоплі ціле море. Батьки вважають, що без неї не можна прожити.
Що ж, на цьому буду завершувати, бо я вже позіхаю і хочу спати. До завтра, мій щоденнику».
«Як же це давно було... Неначе сто років назад», — подумала Яна, перегортаючи наступні сторінки та пробігаючи по ним очима. 
«30 вересня 1993 р.
Сьогодні в школі було дуже нудно. Я весь час хотіла спати. Це, мабуть, через те, що мати встала дуже рано і всіх перебудила. Звичайний собі день. Я отримала четвірку з алгебри та п'ятірку з української літератури. Це добре, бо вдома мені ніхто не лаяв за оцінки.
Але сьогодні сталося і дещо цікаве. До нас додому прийшов Андрій. Вірніше, він прийшов до Сашка. Вони з дуже серйозним виглядом лагодили старий Сашковий велосипед. Я кілька разів проходила мимо, аби підслухати, про що говорять брат з Андрієм. Розмовляли ж вони по залізяки, магнітофони, касети, човен і рибалку. Потім я тишком спостерігала з вікна літньої кухні. Здається, чи не вперше помітила, як Андрій усміхається. В школі він завжди такий серйозний, насуплений навіть. Тобто може бути й веселим, якщо захоче. І це йому личить.
Андрій останнім часом мені часто потрапляє на очі. Можливо тому, що дружить з моїм старшим братом. Але якось занадто часто його бачу: то в школі, то на стадіоні, то біля базу, куди приганяють коров, то на пошті, то ще десь. Щось це викликає в мене певне занепокоєння. Ось такі справи, мій щоденнику. До побачення!»
Яна зітхнула і перегорнула кілька наступних сторінок. Вона помітила ще один короткий запис, відзначений червоною пастою.
«27 листопада 1993 р.
Сьогодні похмурий осінній день. Наближається зима, стає прохолодно. Всі ходять якісь похмурі та злі. Мати вилаяла мене за трійку по хімії. Сашко звинуватив в пропажі якоїсь касети, яку я в очі не бачила. Та мене це не дуже зачепило, бо я маю таємницю, за яку думаю безперервно. І з тобою, мій щоденнику, хочу нею поділитися. Мені подобається Андрій Коваленко. Нарешті я наважилася в цьому собі зізнатися і тут про це написати.
Як це сталося? Я почала багато думати про Андрія, шукала його очима в шкільних класах і коридорах. А потім якось подумала: «Мабуть, він мені подобається». І все одразу стало на свої місця.
Визнавати це дуже хвилююче, але водночас і страшно. Невідомо, що ж з цим тепер робити. Андрій, здається, мене не помічає. Я розмовляла з ним, тільки коли Сашко був поряд. Але я вже не можу з собою нічого вдіяти. Воля і розум тут не працюють. Тепер, коли я розкрила свій найбільший секрет, тебе, мій щоденнику, потрібно дуже гарно заховати, щоб ніхто цього не прочитав. Особливо Сашко і мама. Бувай, щоденнику, лежи тихенько, поки я тебе знов не дістану і не відкрию, та бережи мою таємницю».
Дівчина пирхнула, прочитавши ці рядки, і гучно закрила зошит. Яка ж вона тоді була наївна! Тепер вона більше не допустить минулих помилок. Потрібно триматися подалі від того Андрія.
Хтось зайшов в дім, і Яна аж підскочила на місці. Вона швидко запхнула щоденника туди, звідки його дістала. Потім впала на ліжко і прикинулася, що дрімає.