Розділ 4

                                                       Розділ 4

    Через два дні Яну спрямували до районної лікарні на навчання по наданню першої допомоги. Тому вона прокинулася дуже рано, аби встигнути зібратися на автобус. Поки дівчина дійшла до найближчої до дому зупинки, її босоніжки безнадійно покрилися шаром пилу. «Ну ось так завжди, — думала вона. — Всі прийдуть на навчання чистенькими, і тільки я буду, як те порося». Яна ще надіялася, що хоч людей сьогодні до міста вибереться небагато. На зупинці вже чекали три жінки з кошиками і торбами. Ніби й небагато, але автобус потім підбере людей на ще двох зупинках. Тому краще не надіятися на легку поїздку.

    Яні таки пощастило примоститися на сидінні, та радість тривала недовго. На наступній зупинці до салону зайшла ціла юрба людей, і дівчина поступилася місцем бабі Наді Кривенчисі, яка ходила з ціпком, але примудрилася запхати до автобусу кравчучку з важкою сумкою. Ця баба Надя доводилася якоюсь далекою родичкою її бабусі й інколи приходила «погуляти» до неї.

     Дівчина встала, коли автобус різко рушив вперед. Вона похитнулася, ледве встигнувши ухопитися руками за пасажирське крісло та відчула, що зачепила наплічником, накинутим на одне плече, людину, яка стояла позаду. Яна обернулася назад, щоб вибачитися і сторопіла. Андрій. Андрій Коваленко. Справжній, своєю персоною. Стоїть і спокійно дивиться на неї. Вона хапнула повітря, немов їй не вистачало кисню для дихання, і різко відвернулася, забувши, що ще мить тому мала намір перепросити.

    Тільки не він, тільки не це! Думки помчали швидше реактивного літака. Чому Андрій їде автобусом, якщо його батьки мають кілька авто? Куди він їде? Чому зупинився саме тут, а не пройшов далі по салону? Яна здригнулася, коли з-за спини почула чітке:

    — Ну привіт.

    Ігнорувати й далі особу Андрія не вийшло. Дівчина обернулася, внутрішньо дещо зіщулившись, і знайшла в собі сміливість таки глянути на нього.

    — Ти до мене?

    — А до кого ж? — спокійно відповів він. На симпатичному обличчі не здригнувся жоден м'яз. — Чи ти вже забула, що потрібно вітатися?

    — Тут якось не до привітань. Людей сьогодні, як кільки в банці, — вона важко зітхнула і відвернулася.

    Автобус тим часом зупинився ще раз і поповнився новими пасажирами. Всі охкали, наступали один одному на ноги, човгали набитими сумками. Яні довелося просунутися по салону далі. Андрій так само стояв за її спиною, але тепер ще ближче. Дівчина замружила очі і молилася, аби ця стара колимага просувалася трохи швидше. Хтось посмикав її за руку. Яна помітила знайому жіночку літнього віку. Вона не пам'ятала навіть її імені, тільки приблизно уявляла, в якому кутку села та мешкає. Але головним було те, що та жінка знала дівчину. Вона почала розпитувати її щось про ФАП, ліки і якісь болячки. Коли Яна нарешті задовольнила цікавість пасажирки і розпрямилася, якщо це було взагалі можливо у переповненому автобусі, Андрій подав голос:

    — То це ти тепер у медпункті працюєш?

    — Ти не уявляєш, скільки разів за останні дні я відповіла на це питання. Так, це я, — відповіла вона, напівобернувшись.

    — Угу, зрозуміло. Ти, напевно, чула, що моя мама в лікарню потрапила?

    — Чула, — кивнула дівчина, закусивши губу. Його мати захворіла, а її мати знатно при цьому позловтішалася. Як про таке не почуєш?

    — Їй прописали курс уколів. Чи зможеш ти їх проколоти?

     — Зможу, — погодилась Яна. — Це ж моя робота.

    — Тоді я маму до медпункту буду привозити, поки буде потрібно.

    Серце зрадливо застукало. Він... щодня... до медпункту... Це що таке? Ох, не дай Бог, про це дізнається її мати. Дівчина відповіла якомога сухіше:

    — Привозь маму, все зробимо. А що за уколи?

    — Я не пам'ятаю назви. Там затиснуті м'язи.

    — Угу, зрозуміло. 

    Яна відвернулася і залаялася про себе. «І де взявся разом зі своєю мамою...». Тим часом пасажири, особливо ті, що їхали стоячи, почали нарікати на духоту в салоні. Високий чоловік у сірій футболці відкрив люк у стелі автобуса. Стало трохи легше, але потік повітря бив прямо в лице дівчині. Вона інстинктивно розвернулася і побачила, як її довге пухнасте волосся здуває просто в обличчя Андрію. Який сором! Яна схопилася за волосся, перекинула його через плече, притиснула рукою і рясно почервоніла, але не від задухи. Ця поїздка — суцільне випробування. Коли вона вже закінчиться!

    Через деякий час автобус нарешті докотився до міста. На першій зупинці вийшла одна людина. Дівчина вирішила зійти на другій, хоча третя зупинка була якраз навпроти районної лікарні. «Нічого, час ще є, пройдуся пішки», — думала вона, нетерпляче перебираючи пальцями лямки наплічника. Однак якраз перед зупинкою автобус різко загальмував. Яна, яка готувалася вийти, на мить втратила рівновагу і посунулася назад, відчуваючи спиною, що знову врізалася в Андрія. О ні! Тільки двері відчинилися, вона прискорилася, протискуючись між кількома пасажирами, та не помічаючи, як наплічник злегка смикнуло. Дівчина вискочила на тротуар та швидко закрокувала вулицею, неначе запізнюючись на захід. Тож вона не почула, як хлопець гукнув її:

    — Яно!