Розділ 2

Розділ 2
Вдома все зоставалося незмінним. Батьки з їхніми сварками, діти, які потроху виростали, але всеодно приносили купу клопоту, цілий натовп котів, які жили, мабуть, краще за людей, старі однотипні меблі, квітчасті занавіски на дверях, килими, в яких давно і надовго поселилася міль... 
Яна прилаштувала сумку з хлібом на стілець. На кухні витав запах смаженого, але ніякої їжі ніде не було видно.
— Як завжди, все підмели і мені нічого не залишили, — скорила гримасу дівчина. — Тепер я працюю, а їжі мені як не вистачало, так і не вистачатиме.
На стіні мирно цокав годинник, відміряючи час, який, здається, сповільнився у цьому домі.
— Ма-а-м, я прийшла, — Яна відчинила двері до коридоричика, який вів до житлових кімнат будинку. У відповідь щось глухо загуркотіло, хтось різко вилаявся. Знову різкий стук, і важкі кроки.
На кухню вийшла мати дівчини — Наталка — жінка середнього зросту, з темним, злегка кучерявим, волоссям, зібраним у «хвіст» на потилиці. Засмагла, міцно збита, з роками вона таки набрала трохи ваги, однак не надто критично.
— О, ти вже вдома? Чудово! Зараз сходиш трави гусенятам нарвеш.
— Мамо, яка трава? — обурилася Яна. — Я тільки з роботи. І знову робота? Хоча б погодуй мене. — Вона відкрила старенький пузатий холодильник і почала вивчати його зміст.
— Ну то сідай. Чого досі не переодягнулася?
— Та я акуратно, не вимажуся.
— Ми пообідали о другій годині. Але я тобі залишила трохи. 
Мати дістала тарілку з оладками з кабачків, варені яйця, пару огірків.
— О, ти хліба принесла? Це добре. Борщ будеш? Трохи ще залишилося.
Дівчина замотала головою. Вона не любила борщ, в якому незмінно плавали шматки смаженого сала.
— Ні, дякую. Мені цього вистачить, — Яна зосередилася на очищенні яйця від шкаралупи.
— Молоко будеш? Чи, може, чай поставити?
— Так, від чаю не відмовлюся, я не проти попити гаряченького.
Наталка увімкнула газ, налила кружкою води з відра до чайника та поставила його на вогонь. Полум'я тріскотіло, нагріваючи холодну криничну воду.
— А де всі? — запитала дівчина, жуючи оладка.
— А де їх тільки не носить! Краще б зробили вдома щось! — мати невдоволено хмикнула, сіла на стілець і гострим ножем відрізала шматок хліба, який підсунула доньці.
Родина Колодяжних була великою. Їхній дім ділився на дві половини: в одній мешкали дідусь з бабусею, в іншій — Янині батьки та власне їх діти. Двір же залишався у спільному користуванні. Дівчина мала четверо братів. З сестрою ж, про яку вона завжди мріяла, не склалося. Старший брат — Сашко — був на два роки старшим, молодший — Євген — зараз п'ятнадцятирічний підліток. А ще два шибеники — двійнята Максим і Віталій — тиждень назад відзначали своє десятиріччя. Тож Яна на своєму прикладі знала, як непросто бути єдиною дівчинкою в родині.
В сінях ринули старі двері. Хтось обстукав ноги, а тоді попростував на кухню. Зайшов батько — ще міцний чоловік, який рано облисів. Кілька паралельних зморщок прорізали його широкий лоб, а над правим оком красувалася куляста бородавка.
— О, Янко вдома. Як пройшов перший день на роботі? — батько впав на стілець, дістав газету, що лежала звернутою на холодильнику, і взявся побіжно переглядати її сторінки.
— Хоч хтось поцікавився, як там у мене справи. Нормально, якщо що, — сказала дівчина, впиваючись білими зубами у варене яйце.
— Де ти був, Гришо? — поцікавилася Наталка.
— Траву косити їздив, — сказав батько, не відриваючись від газети.
— Ну і як, накосив? — не відставали вона.
— Піди сама подивися, — буркнув чоловік.
— Ти сьогодні в нічну зміну йдеш?
— Іду.
— Ох, це ж треба «тормозок» готувати, — сплеснула руками мати. — Де ж той Женька запропастився? Поратися вже потрібно починати.
— Прийде, куди він дінеться. Мабуть, на річку поїхав, — батько струсонув газетою, немовби відмахувався від настирливої жінки.
— Еге ж, прийде. Ніякої допомоги. Що ж ви будете робити, коли я на роботу вийду? — нахмурилася Наталка.
— Ти на роботу виходиш? — Яна ледь чашку не впустила. — На яку?
Дівчина відміряла собі три чайні ложки цукру, зняла чайника з плити і залила кип'ятку, потім додала настояної запашної заварки з пожовтілого заварника.
— Хтось ще буде чаю? — запитала вона у батьків.
— Мені зроби, — кинув батько, приховуючи обличчя за газетою.
— Мам? А ти?
— Я не буду, — відмахнулася Наталка. — Вже води напилася.
— То що за робота? — не вгавала Яна, готуючи ще одну чашку чаю.
— Та якби не нужда, то не пішла б туди зроду. А так батько твій копійки отримує на своєму кар'єрі, а то й не отримує зовсім. Доведеться мені потерпіти.
— Та що терпіти? Розкажи вже нормально, не тягни.
Наталка зітхнула, Григорій же не видав ні звуку, роблячи вигляд, що занурився в читання.
— Ферму зібралися фермери відновлювати. Втрьох склалися. Зайченко з Михайлівки, ну і наші, вербівські, дядько Петро Кривенький і ці, хай їм трясця, Коваленки.
Дівчина злегка здригнулася. Коваленки — це батьки Андрія. Он воно що.... Вона байдужим тоном запитала:
— Ну це ж добре. Буде ферма працювати. А то почнуть розкрадати, розтягувати, як у Гаврилівці. Так що ж тебе не влаштовує?
— А то ти не зрозуміла? Буде Тамарка Коваленчиха наді мною начальницею ходити та вказувати, що мені робити. Я вже уявляю собі її перекривлену мордяку. Ух...
Яна про себе зітхнула. Її мати, людина сварлива і нетерпима, дуже незлюбила Коваленків після того давнього випадку. Все її та Тамара муляла: і живуть вони, як у шоколаді, і фарбується, як на подіум, хоча вже стара хвостом крутити, і зазналася так, що як не лусне. І от знову вона поперек горла стала.
— Мам, якби тебе Коваленки так не терпіли, то як би взяли на роботу?
— А я не з ними домовлялася, а з дядьком Петром. Він теж має частку, — швидко, навіть якось рвучко відповіла Наталка, потираючи засмажену літнім сонцем шию. — Вже краще на ферму, ніж буряки полоти. Не те вже в мене здоров'я.
— І чого ти раніше часу колотишся? Може, там тої Тамарки й близько не буде? У неї вдома своя ферма. Он Андрій їхній буде працювати. Він же на зоотехніка вчиться, — батько нарешті закрив газету.
— Побачимо, побачимо... — мати замахала рукою, відганяючи настирливу муху, яка, подолавши купу перепон, таки залетіла до кухні. — Я чула, ніби він на заочне відділення перевівся. Мабуть, не просто так.
Яна уважно слухала, ковтаючи гарячий чай і навіть не помітивши, що обпеклася. Чи не забагато сьогодні згадок про цього Андрія? Нехай собі працює, де хоче, робить, що хоче, яке їй, власне, діло? Хай хоч пляшки збирає чи металолом шукає, їй то що?
Тим часом батьки перейшли на іншу тему.
— Ви чули, що в Жуків теля вкрали? Ну, бичка точніше? — запитав Григорій.
Жуки жили не в самій Вербівці, а на так званому Хуторі. Ці окремі висілки з п'ятьма хатами мали свою назву, але в селі їх називали просто Хутір.
— Та ти що? Де це ти почув? Давно у нас такого не було! — Наталка забрала пусту миску з-під оладків зі столу та переставила її до брудного посуду.
— Та Льонька Даниленко розказував. Жуки в місто поїхали, а бичок пасся на прив'язі. Приїхали, а там тільки ланцюг і залишився....
— Ой, живуть же на відшибі, і не бояться. І що, ніхто нічого не бачив? — запитала мати, заливаючи гарячу воду в миску для миття посуду.
— А хто там що побачить? Це ж Хутір! — розвів руками батько.
— Хе, там же баба Дуня живе, і баба Клава. Вони такі, що і вночі все побачать за десять кілометрів.
— Подробиць не знаю. А от бичка немає.
— Кажу ж тобі, хлів вночі потрібно на замок зачиняти, а ти мене не слухаєш. Кар'єр сторожуєш, а свій двір — ні.
— У нас у дворі така юрба живе, дві собаки, ще й я маю сторожувати?
«Почалося», — подумала дівчина, тихенько стала з-за столу і пішла переодягатися в домашній одяг. Робота у ФАПі завершилася, тепер її чекала вічна робота вдома.