Розділ 2

                                                 Розділ 2
      Вдома все зоставалося незмінним. Батьки з їхніми сварками, діти, які потроху виростали, але всеодно приносили купу клопоту, цілий натовп котів, які жили, мабуть, краще за людей, старі однотипні меблі, квітчасті занавіски на дверях, килими, в яких давно і надовго поселилася міль... 

     Яна прилаштувала сумку з хлібом на стілець. На кухні витав запах смаженого, але ніякої їжі ніде не було видно.

    — Як завжди, все підмели і мені нічого не залишили, — скорила гримасу дівчина. — Тепер я працюю, а їжі мені як не вистачало, так і не вистачатиме.

    На стіні мирно цокав годинник, відміряючи час, який, здається, сповільнився у цьому домі.

    — Ма-а-м, я прийшла, — Яна відчинила двері до коридоричика, який вів до житлових кімнат будинку. У відповідь щось глухо загуркотіло, хтось різко вилаявся. Знову різкий стук, і важкі кроки.
На кухню вийшла мати дівчини — Наталка — жінка середнього зросту, з темним, злегка кучерявим, волоссям, зібраним у «хвіст» на потилиці. Засмагла, міцно збита, з роками вона таки набрала трохи ваги, однак не надто критично.

    — О, ти вже вдома? Чудово! Зараз сходиш трави гусенятам нарвеш.

    — Мамо, яка трава? — обурилася Яна. — Я тільки з роботи. І знову робота? Хоча б погодуй мене. — Вона відкрила старенький пузатий холодильник і почала вивчати його зміст.

    — Ну то сідай. Чого досі не переодягнулася?

    — Та я акуратно, не забруднюся.

    — Ми пообідали о другій годині. Але я тобі залишила трохи. 
Мати дістала тарілку з оладками з кабачків, варені яйця, пару огірків.

    — О, ти хліба принесла? Це добре. Борщ будеш? Трохи ще залишилося.

    Дівчина замотала головою. Вона не любила борщ, в якому незмінно плавали шматки смаженого сала.

   — Ні, дякую. Мені цього вистачить, — Яна зосередилася на очищенні яйця від шкаралупи.

     — Молоко будеш? Чи, може, чай поставити?

     — Так, від чаю не відмовлюся, я не проти попити гаряченького.
Наталка увімкнула газ, налила кружкою води з відра до чайника та поставила його на вогонь. Полум'я тріскотіло, нагріваючи холодну криничну воду.

    — А де всі? — запитала дівчина, жуючи оладка.

    — А де їх тільки не носить! Краще б зробили вдома щось! — мати невдоволено хмикнула, сіла на стілець і гострим ножем відрізала шматок хліба, який підсунула доньці.

    Родина Колодяжних була великою. Їхній дім ділився на дві половини: в одній мешкали дідусь з бабусею, в іншій — Янині батьки та власне їх діти. Двір же залишався у спільному користуванні. Дівчина мала четверо братів. З сестрою ж, про яку вона завжди мріяла, не склалося. Старший брат — Сашко — був на два роки старшим, молодший — Євген — зараз п'ятнадцятирічний підліток. А ще два шибеники — двійнята Максим і Віталій — тиждень назад відзначали своє десятиріччя. Тож Яна на своєму прикладі знала, як непросто бути єдиною дівчинкою в родині.

    В сінях ринули старі двері. Хтось обстукав ноги, а тоді попростував на кухню. Зайшов батько — ще міцний чоловік, який рано облисів. Кілька паралельних зморщок прорізали його широкий лоб, а над правим оком красувалася куляста бородавка.

    — О, Янко вдома. Як пройшов перший день на роботі? — батько впав на стілець, дістав газету, що лежала звернутою на холодильнику, і взявся побіжно переглядати її сторінки.

    — Хоч хтось поцікавився, як там у мене справи. Нормально, якщо що, — сказала дівчина, впиваючись білими зубами у варене яйце

    — Де ти був, Гришо? — поцікавилася Наталка.

    — Траву косити їздив, — сказав батько, не відриваючись від газети.

    — Ну і як, накосив? — не відставали вона.

    — Піди сама подивися, — буркнув чоловік.

    — Ти сьогодні в нічну зміну йдеш?

    — Іду.

    — Ох, це ж треба «тормозок» готувати, — сплеснула руками мати. — Де ж той Женька запропастився? Поратися вже потрібно починати.

    — Прийде, куди він дінеться. Мабуть, на річку поїхав, — батько струсонув газетою, немовби відмахувався від настирливої жінки.

    — Еге ж, прийде. Ніякої допомоги. Що ж ви будете робити, коли я на роботу вийду? — нахмурилася Наталка.

    — Ти на роботу виходиш? — Яна ледь чашку не впустила. — На яку?
Дівчина відміряла собі три чайні ложки цукру, зняла чайника з плити і залила кип'ятку, потім додала настояної запашної заварки з пожовтілого заварника.

    — Хтось ще буде чаю? — запитала вона у батьків.

    — Мені зроби, — кинув батько, приховуючи обличчя за газетою.
— Мам? А ти?

    — Я не буду, — відмахнулася Наталка. — Вже води напилася.

    — То що за робота? — не вгавала Яна, готуючи ще одну чашку чаю.

    — Та якби не нужда, то не пішла б туди зроду. А так батько твій копійки отримує на своєму кар'єрі, а то й не отримує зовсім. Доведеться мені потерпіти.