Розділ 1

                                                     Розділ 1
   Це був перший робочий день Яни Колодяжної на новому місці. Вона схвильовано розправила свій білий медичний халат і пройшлася по старенькому ФАПу. Тут все залишалося так, як вона пам'ятала ще з дитинства: та ж сама скрипуча підлога, ті ж жовті занавіски, пожовклі від часу санбюлетні. І запах, цей специфічний лікарняний запах. Звісно, порівнювати лікарню та сільський ФАП складно, але запах ліків та дезінфікуючих розчинів всюди однаковий.

— Надія Миколаївна тут, мабуть, років двадцять п'ять пропрацювала. До цього вона ще в Михайлівці медпунктом завідувала, потім сюди перевелася, — тараторила санітарка Оксана Іванівна, не в міру балакуча жіночка років п'ятдесяти. — Це ж вона не заспокоїться. Точно сьогодні прибіжить подивитися, що ти тут поробляєш.
Яна непомітно закотила очі. Так, зрозуміти Надію Миколаївну можна. Людина працювала дуже довго на одному місці, і ось так покинути все їй складно. Але ж навіщо тоді на пенсію виходила? Ніхто не проганяв з ФАПу. Та ще й жінка така, що в своєму віці крутиться, як білка в колесі, три городи обробляє. Тож ще б могла працювати. Якщо пішла, то нехай онуків тепер нянчить, а не бігає контролювати новеньку, наче молода медсестра якась недолуга і не знає, що робити.
Яна не вважала себе поганою фахівчинею. Так, досвіду в неї ще немає, але ж його можна набути  Зате уколи вони ставить неболяче. Це всі місцеві бабці знають. Єдине, що лякало дівчину і в чому вона потребувала поради своєї попередниці — це медична документація. В загальних рисах вона зрозуміла, що робити, але боялася помилитися.
«Тут необхідно щось обов'язково змінити. Я не буду сидіти на лаврах Надії Миколаївни. І нові санбюлетні, і занавіски... І навіть цю кушетку потрібно переставити. Тут же ж незручно ходити. Люди постійно за неї зачіпаються. Я сама колись синця набила», — думала Яна.
У перший день ніяких інцидентів не сталося, і на тому спасибі. Прийшло кілька бабусь міряти тиск, а насправді подивитися на нову «молоденьку медсестричку», та мати привела дитину, яку трохи нудило. На сусідній вулиці Яна відвідала лежачого пацієнта. Не обійшлося й без Надії Миколаївни. Таки правду говорила санітарка: прибігла до ФАПу, бо якісь «дорогі серцю» речі забула. Дівчина розуміла, що це просто привід. Що ж поробиш, доведеться терпіти. Колись же ця жіночка таки має вгамуватися.
Яна вийшла з ФАПу з почуттям виконаного обов'язку. «Так оце така вона та робота... Кажуть, що вчитися легше. Перевіримо...», — подумала вона, трохи розім'явшись — покрутивши головою та порухавши плечима. Потім дівчина рушила до місцевого магазину. Попереду неї з торгового закладу вийшов худорлявий парубок з торбою, наповненою продуктами. Він швидко рушив до припаркованого неподалік мопеда, прилаштував торбу до руля, диркнув і поїхав. І куди? Направо, в бік Мармизівки. Так називався куток на селі, де жив... Андрій. Яна застигла, потім зробила вигляд, що поправляє босоніжка. Можливо, це був він? А може й ні... Дівчина не була впевненою, адже не бачила хлопця тривалий час. Він вже чотири роки навчався в університеті в іншій області, вона тільки нещодавно завершила навчання в медучилищі. Відтоді, коли Андрій випустився зі школи, в селі вони майже не перетиналися, за винятком кількох короткочасних зустрічей, та й ті сталися давно. Напевно, люди з часом змінюються, тож судити про те, кого дівчина тільки що бачила, було марною справою. «Та ну його, — махнула вона рукою. — Навіть якщо і він, то що? Недруг є недруг».
У голові злегка затуманилося. Яна зайшла до магазину, взяла дві хлібини, яких її великій родині вистачить на вечір, і, глибоко задумавшись, вийшла на вулицю. «Андрій чи не Андрій? І де він взявся на мою голову?» — крутилися думки.
— Ей! Дивися, куди йдеш! — долинуло десь збоку. Дівчина підняла голову. Поряд із нею зупинилася біла «Нива», яка стала бежевою через густий шар пилу та бруду.
— Привіт, Колодяжна! Де пропала?
Двері зі скрипом відчинилися, і з автомобіля з'явився Денис Гримайло — колишній Янин однокласник. Середнього зросту, смаглявий, він виглядав трохи дивно в чорній сорочці та сонцезахисних окулярах, які йому зовсім не личили.
— Та я і не пропадала зовсім. Нещодавно диплом отримала.
— То це ти тепер у ФАПі порядкуєш?
— Ну я. А що? — з викликом кинула дівчина. З Гримайлом вона ніколи особливо не церемонилася. Йому можна було наговорити купу всякого непотребу, а він начебто й не ображався. Денису все було як з гусака вода.
— Та нічого, нічого. Благородна, як то кажуть, справа. Чого ти завелася? Я ж привітати хотів.
Він закрутився навколо неї, зазираючи то з одного боку, то з іншого.
— Ти чого? Я не нова копійка, щоб мене так обдивлятися, — обурилася Яна.
— Та просто давно тебе не бачив. Скучив, розумієш. Ми ж все таки з тобою за одною партою сиділи, скільки контрольних разом списали...
— Що ти таке кажеш? Не вигадуй! В десятому класі тільки, і то, бо нас вчителька разом посадила.
— Ех, Колодяжна, ти такою злюкою і залишилася. Ти хоч гуляти то тепер будеш виходити? — не вгавав Денис.
— А що мені заважає? — щиро здивувалася дівчина, для чогось розмахуючи сумкою з хлібом.
— Ну ти ж тепер медсестра як не як. До тебе підвищена увага з боку місцевих жіночок. 
— Знаєш, як буває? Виходиш гуляти, всі обговорюють, що така-сяка, не виходиш — ще гірше. Дивною називають, ну і далі по списку.
— А ти вірно підмітила, Колодяжна, — засміявся колишній однокласник.
— Та що ми все про мене... Ти де зараз? Бачу, машину батькову присвоїв...
— Та я теж вже вивчився начебто. Тепер бізнесом займаюся.
— Ну куди ж мені до тебе...
Яна вдавала розуміння, а насправді думала, що бізнес — це надто високопарне слово для Гримайла. Наскільки вона знала, він вивчився на електрозварника. Його батьки тримали невеликий магазинчик на дому, куди ходив за покупками увесь віддалений від центру куток, що називався по-сільському Кулички. А ще вони стиха варили самогон, і до їх двору сходилися всі місцеві алкоголіки. Про це також знало все село.
На хвилину затягнулася незручна пауза. Денис спохопився першим:
— Чуєш, Колодяжна, може тебе підвезти?
— Та ні, дякую, мені не так далеко йти. А ти ж в магазин збирався? То йди швидше, а то хліб скоро розберуть. Бувай, Гримайло. 
Яна пішла додому, обходячи прозорі калюжі, що залишилися після нещодавнього дощу. А мозок продукував одну і ту ж думку: «То був Андрій чи не Андрій?». Захотілося побачити Марину — найкращу подругу ще зі школи. Можливо, вона щось знає. Але дівчина не була впевнена, що вона зараз вдома, а йти аж на інший кінець села вона не мала бажання. Тому Яна впевнено почимчикувала додому.