Розділ 1

                                                     Розділ 1

      Це був перший робочий день Яни Колодяжної на новому місці. Вона схвильовано розправила свій білий медичний халат і пройшлася по старенькому ФАПу. Тут все залишалося так, як вона пам'ятала ще з дитинства: та ж сама скрипуча підлога, ті ж жовті занавіски, пожовклі від часу санбюлетні. І запах, цей специфічний лікарняний запах. Звісно, порівнювати лікарню та сільський ФАП складно, але запах ліків та дезінфікуючих розчинів всюди однаковий.

     — Надія Миколаївна тут, мабуть, років двадцять п'ять пропрацювала. До цього вона ще в Михайлівці медпунктом завідувала, потім сюди перевелася, — тараторила санітарка Оксана Іванівна, не в міру балакуча жіночка років п'ятдесяти. — Це ж вона не заспокоїться. Точно сьогодні прибіжить подивитися, що ти тут поробляєш.

     Яна непомітно закотила очі. Так, зрозуміти Надію Миколаївну можна. Людина працювала дуже довго на одному місці, і ось так покинути все їй складно. Але ж навіщо тоді на пенсію виходила? Ніхто не проганяв з ФАПу. Та ще й жінка така, що в своєму віці крутиться, як білка в колесі, три городи обробляє. Тож ще б могла працювати. Якщо пішла, то нехай онуків тепер нянчить, а не бігає контролювати новеньку, наче молода медсестра якась недолуга і не знає, що робити.

     Яна не вважала себе поганою фахівчинею. Так, досвіду в неї ще немає, але ж його можна набути  Зате уколи вони ставить неболяче. Це всі місцеві бабці знають. Єдине, що лякало дівчину і в чому вона потребувала поради своєї попередниці — це медична документація. В загальних рисах вона зрозуміла, що робити, але боялася помилитися.

    «Тут необхідно щось обов'язково змінити. Я не буду сидіти на лаврах Надії Миколаївни. І нові санбюлетні, і занавіски... І навіть цю кушетку потрібно переставити. Тут же ж незручно ходити. Люди постійно за неї зачіпаються. Я сама колись синця набила», — думала Яна.

     У перший день ніяких інцидентів не сталося, і на тому спасибі.  Прийшло кілька бабусь міряти тиск, а насправді подивитися на нову «молоденьку медсестричку», та мати привела дитину, яку трохи нудило. На сусідній вулиці Яна відвідала лежачого пацієнта. Не обійшлося й без Надії Миколаївни. Таки правду говорила санітарка: прибігла до ФАПу, бо якісь «дорогі серцю» речі забула. Дівчина розуміла, що це просто привід. Що ж поробиш, доведеться терпіти. Колись же ця жіночка таки має вгамуватися.

     Яна вийшла з ФАПу з почуттям виконаного обов'язку. «Так оце така вона та робота... Кажуть, що вчитися легше. Перевіримо...», — подумала вона, трохи розім'явшись — покрутивши головою та порухавши плечима. Потім дівчина рушила до місцевого магазину. Попереду неї з торгового закладу вийшов худорлявий парубок з торбою, наповненою продуктами. Він швидко рушив до припаркованого неподалік мопеда, прилаштував торбу до руля, диркнув і поїхав. І куди? Направо, в бік Мармизівки. Так називався куток на селі, де жив... Андрій.

    Яна застигла, потім зробила вигляд, що поправляє босоніжка. Можливо, це був він? А може й ні... Дівчина не була впевненою, адже не бачила хлопця тривалий час. Він вже чотири роки навчався в університеті в іншій області, вона тільки нещодавно завершила навчання в медучилищі. Відтоді, коли Андрій випустився зі школи, в селі вони майже не перетиналися, за винятком кількох короткочасних зустрічей, та й ті сталися давно. Напевно, люди з часом змінюються, тож судити про те, кого дівчина тільки що бачила, було марною справою. «Та ну його, — махнула вона рукою. — Навіть якщо і він, то що? Недруг є недруг».

    У голові злегка затуманилося. Яна зайшла до магазину, взяла дві хлібини, яких її великій родині вистачить на вечір, і, глибоко задумавшись, вийшла на вулицю. «Андрій чи не Андрій? І де він взявся на мою голову?» — крутилися думки.

    — Ей! Дивися, куди йдеш! — долинуло десь збоку. Дівчина підняла голову. Поряд із нею зупинилася біла «Нива», яка стала бежевою через густий шар пилу та бруду.

    — Привіт, Колодяжна! Де пропала?

    Двері зі скрипом відчинилися, і з автомобіля з'явився Денис Гримайло — колишній Янин однокласник. Середнього зросту, смаглявий, він виглядав трохи дивно в чорній сорочці та сонцезахисних окулярах, які йому зовсім не личили.

    — Та я і не пропадала зовсім. Нещодавно диплом отримала.

    — То це ти тепер у ФАПі порядкуєш?

     — Ну я. А що? — з викликом кинула дівчина. З Гримайлом вона ніколи особливо не церемонилася. Йому можна було наговорити купу всякого непотребу, а він начебто й не ображався. Денису все було як з гусака вода.

— Та нічого, нічого. Благородна, як то кажуть, справа. Чого ти завелася? Я ж привітати хотів.

    Він закрутився навколо неї, зазираючи то з одного боку, то з іншого.

    — Ти чого? Я не нова копійка, щоб мене так обдивлятися, — обурилася Яна.

    — Та просто давно тебе не бачив. Скучив, розумієш. Ми ж все таки з тобою за одною партою сиділи, скільки контрольних разом списали...

    — Що ти таке кажеш? Не вигадуй! В десятому класі тільки, і то, бо нас вчителька разом посадила.

    — Ех, Колодяжна, ти такою злюкою і залишилася. Ти хоч гуляти то тепер будеш виходити? — не вгавав Денис.

    — А що мені заважає? — щиро здивувалася дівчина, для чогось розмахуючи сумкою з хлібом.