Пролог

                                                                          Пролог

Яна стояла над плитою, коли рипнули вхідні двері. Напевно, це повернувся зі школи Мишко. Щось важко гупнуло, і через кілька хвилин син-п'ятикласник вже сидів на кухні.

— Мам, привіт! Що смажиш?

— Деруни. Будеш?

— Буду. А що ще є?

— Борщ.

— І борщ буду.

Жінка насипала миску борщу і поставила перед хлопчиком, про себе посміхаючись. Як добре, що малий не перебирає з їжею. От Настя в його віці була справжньою перебирулькою. Все таки університетський гуртожиток навчив її цінувати їжу.

А Мишко тим часом уплітав борщ, заїдаючи теплими, запашними дерунами.

— Мам, а це правда, що у 90-ті роки жилося зовсім інакше? Не було Інтернету, а листи писали від руки?

— Правда.

— А те, що затримували заробітну плату або замість грошей давали якісь речі? А в людей на городах крали картоплю і капусту?

— Було таке, — погодилася Яна. — А чому ти питаєш?

— Нам вчителька розповідала сьогодні. Але я не дуже повірив. Хотів у тебе спитати, — поважно відповів син, сьорбнувши борщу. — А це правда, що в селі діяла ціла банда, яка худобу крала?

— На жаль, так, — спохмурніла жінка. Вона не полюбляла про це згадувати.

— І що, з їжею теж було сутужно?

— Та ні, — Яна перевернула на сковорідці підрум'яненого деруна. — Їжа була, але проста. Ми не знали таких пундиків, як ви. Не їли піц, бургерів, нагетсів...

— Ого! — зітхнув хлопчик. — То ви були нещасні люди!

— Ні, синку. Оце вже невправда. Ми з твоїм батьком були молодими, бадьорими, закінчили школу, отримали освіту...

— Одружилися, — додав малий. — В 99-му. Я свідоцтво про шлюб бачив.

— І це теж, — кивнула Яна і жартома розкуйовдила його волосся. — Їж. Зараз чаю нагрію. Бабуся Тамара тортика тобі передала.

Жінка вимкнула плиту і увімкнула електрочайник. Можливо, її власні дитинство та юність не були такими безхмарними, як у її дітей, але згадати було дійсно що. Яна присіла на стілець навпроти Мишка і поринула у спогади.