Кірг та Печерний Ар заступили на охорону. Після дощів небо розвиднилося повністю та було зоряним. Світила приблизно половина місяця. Після затишної печери та вогню, на дворі було прохолодно, тай була друга половина ночі і через декілька година повинно світати. Зате охоронцям зимно не було. Збільшення об'ємів впольованої добичі помітно збільшило наявні шкури, і охоронці на посту мали чим прикритися від холоду, а також мали що постелити на поліна.
Ар затих. Почулися кроки патрульних, що обходили територію.
- Все спокійно ? - спитав їх Печерний Ар.
- Так Печерний — почулися два голоси.
Ар сидів, чекаючи їхнього віддалення для продовження розмови.
- Наступним завданням буде наробити по їх маршруту схованок від розвідників Ліліт. Не відомо де можуть їх застати.
- Розумно. Добре що ти є. Ти багато помагаєш нам, - сказав Ар і оглянувся за патрулем, який був уже на достатній відстані.
- Ті папірці. Я не люблю їх. Вони нагадують мені.
Ар важко зітхнув і затих. Кірг мовчав.
- Ми прийшли сюди двоє. Я і Оар. Місце звідки ми прийшли було приречене, а ніхто там не хотів цього розуміти і щось робити. Вода була отруйна, їжі було мало а сусіди були зліші. Ми прийшли сюди і перейшли через річку. Ішли ми довго і дуже зраділі найденій воді. По її смаку і по рибам які пропливали буквально всюди ми зрозуміли, що знайшли те що потрібно. Від важкої дороги ми не мали бажання розпалювати вогнище і з'їли пійману руками Оара рибу сирою. Було тепло, сонце заходило ми лежали на траві і прислухалися до животів. Нам не робилося погано і риба не виходила назад. Це нас додатково переконало, що це саме те місце, що нам потрібно.
Було враження, що довкола нема ні одної людини. Від радості ми вигукали різні слова і реготали як діти. Ми побачили не далеко від нас, де починався ліс, в кущах між деревами якесь світло. Вірніше це було відбиття світла від сонця. Нічого не підозрюючи ми пішли туди. Ми були ще дуже молоді і не боялися нічого. Чогось здавалося що боятися вже не треба, досить, від боялися вже достатньо. Коли ми наблизилися і побачили, що це відблискувало, ми дивилися один на одного нічого не розуміючи.
Тепер я вже можу якось це тобі пояснити. Воно було схоже на те що належить Ліліт і рухається по землі, на те що нападають часто. Але в тому сиділа людина. Скоріше залишки людини. Одяг її був ще досить цілим але ми не захотіли навіть торкатися його. Умови нашого попереднього життя добре навчили нас боятися мертвих і різні зарази, що переносяться ними. Ми обходили знайдене із всіх сторін. Була думка там поселитися, на перший час. Від дощу та звірів були б захищені, але страх перед хворобами від мертвеця був сильніший. Я почув якийсь скрип і оббіг це і наблизився до Оара. Він стояв ззаду і частина від цього що відблискувало піднялася до гори і ми побачили багато добре зроблених шкіряних сумок із тими папірцями в середині. Одна із них була відкрита.
Не рухай не відоме. Тримайся по дальше від того, що не знаєш і що дивує тебе. Тримайся поближче до своїх, питай у своїх. Зараз я все це добре знаю і вбиваю в голову своїм людям. А тоді ми були двоє молодих чоловіків, що вирвалися із поганого до хорошого і від щастя втратили пильність. Я дістав ту сумку і Оар повитягував із неї папірці та розглядав, а я побачив і дістав одну річ. Розміром як долонь моя. Важка десь як камінь і тверда як ті речі що приносить Борс. Роздався сильний звук а річ та вирвалася в мене з рук і впала на землю. З дерев зірвалися птахи а звук ще лунав долиною. Переляк пройшов і я розслабився, після того засміявся, але Оар не сміявся та мовчав, і я повернувся до нього. В очах в нього стояв жах. Він дивився на мене а потім на свій живіт, на якому він склав свої руки. У нього звідтам пішла кров і Оар сів на землю а потім і приляг. Він не казав ні слова, але я бачив що йому дуже боляче і страшно. Я не знав що робити і сів коло нього. Я думав що зараз все пройде. Зараз все пройде, і Оар встане як нічого не було. І ми продовжим нашу дорогу. Але Оар застиг і вже не рухався, поглядом він дивився в небо.
Я розізлився на цей предмет і викинув його в річку. Потім відтягнув і закопав Оара недалеко від того місця, під великим деревом. Там я і провів ніч. Між двома мерцями. Я не відчував і не думав нічого. Я теж вже був мерцем, який просто ще поки ходить. Я безцільно ходив лісами, перебиваючись травами, ягодами та деколи навіть і комахами. Це все виявилося не шкідливим але в той момент мені це не приносило радості а скоріше навпаки. Так я забрів до печер, де і вирішив поселитися, як дикий звір. Більшість часу я проводив так, як я тебе побачив недавно - на землі. Тварини приходили і обнюхували мене, бувало і облизували але потім ішли. Ішли дні а смерть все ніяк не находила мене.
Зате мене найшов Валп. У нього були свої причини скитатися лісами та горами. Мені не хотілося бути з людьми і я відганяв його. Але той і не думав іти. Він став біля входу печеру і нікуди не ішов. Так ішли дні, і я заставив себе не звертати на нього увагу. Це виявилося надскладним. Одного разу в грозу я не втримався і вийшов по нього. Мені стало шкода впертого дурня. Так він поселився зі мною. Потім появилася Нан. Нічого не пояснюючи вона просто обхожувала нас, готуючи нам їжу, носячи воду, возячись із одягом. Ішов час і вони вернули мене до життя. Я відчув їх потребу в мені і найшов сили признатися сам собі в своїй потребі в них.