Дитинство Соні

Соня так називали її друзі, виросла в одному невеличкому селі, їй було всього 15 років коли вона почала думати про майбутнє проживання в місті, і вона знала в якому саме. Вона хотіла завжди відчути щось нове неабияк цікаве, цікаву атмосферу нового місця, побувати в кафе не один раз. До цього часу вона була в кафе всього двічі, на свої іменини і на весіллі своєї двоєрідної сестри. Тому що кафе від них було досить далеко, щоб там побувати потрібно було добиратися приблизно 2 години, хоч жили вони в достатку та в кафе їздила вона рідко. Тато працював бухгалтером в місцевій швейній фабриці яка виробляла робочий одяг в основному для будівельників і спец одяг для різноробочих. Мама була вчителькою в місцевій школі. І батькам було ніколи розділити з донькою їх мрії про місто, вона навіть їм не розповідала, тому що незнала як вони на це відреагують. В неї був ще молодший брат який був на рік молодший від неї, звали його Вітя. Віктор хоч і мав чотирнадцять років, та був напрочуд розумним і навіть гарним, та дівчини в нього не було, він хотів спочатку здобути кар'єру музиканта, гра на скрипці ось що його найбільше приваблювало, він також ходив в музичну школу.

А все почалося із того що одна з подруг Соні їхала на канікули в місто до бабусі, а Соня якраз закінчила школу і їй хотілося дуже поїхати із нею хоч не надовго. Та батьки їй не дозволили вважаючи її ще не надто дорослою для поїздки так далеко самій.

 От і на літніх канікулах Соня мала вирішити ким вона хоче стати, і прийшла за порадою до матері.

– Привіт мамо! Я б хотіла запитати тебе ким би ти мені порадила стати, яку професію обрати?

Мама якраз у цей час дошивала свою сукню, в якій вона мала йти на день народження до однієї із колег. І відповіла:

– Я рекомендую тобі стати вчителькою, підеш потім на моє місце як я піду на пенсію, будеш навчати діток. 

– Добре мамо, дякую! Я подумаю.

Хоча мама Віра Михайлівна так її всі називали, і не заставляла доньку обирати ту професію яку вона вибрала сама, та рекомендації вона давала логічні по своєму мисленні. Та Соня мріяла про роботу в місті і не хотіла бути вчителем, вона хотіла стати економістом. І працювати в якійсь великій фірмі. Хоча уявлення про те яку саме професію їй обрати в неї були не чіткі, та вона вирішила не сидіти склавши руки, а вже починати подавати заявки до вузів, так як вчилася вона на відмінно, тести здала пречудово. Тому вибір у неї був великий і могла навіть поступити на державні кошти. Вона вважала що економісти багато заробляють, і вирішила що все що пов'язано з цим принесе їй користь.

Отже їй дали згоду на прийняття в декількох вузах, та вона обрала лиш один який був саме в столиці. Це був інститут в сфері економіки і веденні бізнесу. Там вона і вирішила навчатися. Житиме в гуртожитку, так як в неї був високий бал її прийняли на державній основні. У неї був такий характер що іноді вона не вміла стримувати свої емоції і це було її проблемою, так як в стані роздратованості чи гніву, вона говорила те що думає. Так і з братом вони іноді не могли поділити чи цукерку в дитинстві чи якусь іграшку, вона одразу починала плакати і кричати на нього. Та тепер це переросло і в підліткове життя, і їй потрібно було все взяти в свої руки. Чи вийде в неї, далі побачимо.. 

Соня пришла до батьків і мала повідомити їм що поступила в столицю на навчання. І тепер вона вивчатиме фінанси і бізнес.

– Привіт! Мамо, тату я поступила в Київ на навчання! Я вибрала професію фінанси і бізнес. В майбутньому хочу навчитися вести свій бізнес і заробляти на цьому гроші.

Хоч батьки і вважали за потрібне направити свою доньку на шлях істинний, та не заставляли її робити те що вони хочуть, а давали їй волю для того щоб вона сама зробила свій вибір, тому що вони дуже добре розуміли, що коли людина займається не своєю справою це не принесе їй ні задоволення ні щастя в майбутньому житті, а коли вся відповідальність лежить на виборі доньки, це і не несе за собою звинувачень батьків в майбутньому, навіть можливо в старості.

– Доню ми дуже раді за тебе! Відповіла мама.

Хоча їм гірко було від того що їм з батьком прийдеться розлучатися з донькою на тижндні, можливо місяці, вони все ж таки раділи тому що їхня донька помалу стає самостійною.

– Ми будемо дуже скучати за тобою сонечко!

Скільки років повинно бути навчання?

– чотири роки щоб отримати степінь бакалавра. Якщо магістра тоді п'ять. 

– Тож поки закінчиш тобі буде уже двадцять..

– Мамо я поступила на державні кошти уявляєш? Тому що в мене був хороший результат на тестах.

– Це ще одна хороша новина доню! Яка ти молодчинка в нас! Ми з батьком дуже раді за тебе.

Хоча батько Вадим Вікторович і радів за доньку, та все ж на його очах було видно сум, тому що його донька до якої він так добре звик буде дуже далеко за 500 км від нього.

– Нехай Бог благословить тебе доню на щасливу дорогу доню! Відповів батько і обійняв доньку.

А мама поцілувала Соню в голову і сказала:

– В тебе все обов'язково вийде!

Літні канікули пролетіли непомітно, вже останній місяць серпень добігав кінця, і їй потрібно було збирати речі. Яка вона була рада. Її радості не було меж, адже нарешті вона поїде в столицю і зможе побувати в хороших кафе. 

Батьки щотижня на карту їй надсисилали гроші, щоб вона мала там за що проживати і купувати щось поїсти чи необхідні речі. І пакунки з продуктами, раз в місяць, щоб у неї була і домашня їжа.

ГЛАВА 2

Зустріч із першим коханням 

Довго чи не довго так пройшло ще 2 роки навчання в вузі. За цей час вона їздила на літо до батьків. Їй було вже 17, і скоро мало виповнитися 18 років, так як в вересні у неї мав бути день народження, і одразу третій рік навчання. Вона в цей час непомітно подорослішала, стала ще більш привабливою і красивішою елегантною дівчиною, із витонченою талією, у неї було довге волосся світлого відтінку, вона була блондинкою, із зеленими очима, і гарним милим личком, так що кавалери тепер неабияк цікавилися нею. Та вона не звертала на них уваги так як на одного, в сусідній групі.