Розділ 12. Між нами смерть наша

З погляду Ярополка

Погода залишалася жахливою, за мірками інших людей. Але мені в останні роки почали дуже подобатися чорні хмари та поривчастий вітер, що лише підсилювали відчуття затишку вдома. І я б із великим задоволенням залишився під дахом будинку, але навіть грім, що лунав навкруги, не змусив би мене піти туди разом із Гілдаром. Тим більше, що Мілена не надто хотіла бачити гнома, який постійно не міг стримати в собі міцне слово.

— Мілена каже, що останнім часом чує, як наша донька лається, — Гілдар не очікував, що розмова почнеться саме з цього, тому на його обличчі з'явилося здивування.

Гном прийшов до мене вдень, виявляючи своє бажання поговорити на будь-яку тему, аби не було нудно. Я вирішив, що найкраще буде прийняти такого балакучого гостя саме біля своєї майстерні, де його завжди міг би нагнати дощ, позбавивши мене необхідности слухати його занадто довго.

— Ну, Ярополку, — злегка обурено промовив Гілдар, після чого важко видихнув. — Не мені, бездітному гному, тебе вчити, що при дітях краще не використовувати таких слів.

Гном не зрозумів, що мова йде про нього та його міцні слівця, якими вже озброїлися всі діти, не соромлячись використовувати їх при найменшій нагоді.

— Так, напевно, ти правий, — я змусив себе погодитися з ним.

Правда, я сам такого від Діани не чув, та й Мілена, мабуть, випадково це підслухала у доньки. Часом усі ми думаємо, що кажемо щось наодинці, і навіть не підозрюємо, що хтось може почути ці слова.

Він уже збирався щось сказати, як на його лису голову з неба впало щось біле та повільно розтеклося, наче сметана. Вгорі почулося каркання двох воронів, що віддалено нагадувало сміх.

— Ай, вашу ж…! — Гілдар підскочив на місці, витираючи голову та дивлячись угору. — Тобі, падло, пощастило, що я без арбалета, інакше б уже попадали!

Одночасно з його погрозами один із птахів, наче забувши, як літати, розбився об внутрішній бік частоколу, залишивши на ньому червону смугу і дзьоба, що тепер стирчав із колоди. Гном лише здивовано переводив погляд то на мене, то на ворона, не знаючи, що сказати, але все ж швидко взяв себе в руки.

— Ти бачив!? — він вказав пальцем на мертвого птаха, так, наче я міг пропустити його падіння. — Там кров вгору тече, магія їбуча!

Але погляд мій вже був направлений догори, де сотні, а потім і тисячі, таких самих птахів летіли над нашим поселенням зі сторони Заброди. Одночасно, щосекунди, десятки з них падали мертвими, і навкруги лунали удари об дерево та крики жінок і дітей. Гном теж поглянув угору і, як і я, просто мовчки дивився, не розуміючи, що відбувається.

Колись я бачив щось подібне, але того разу мертвими падали саме люди, а ворони були спостерігачами, очікуючи на завершення битви та початок свого пиру. При цьому було добре помітно, що в поведінці цих птахів, які так засипали своїми тілами наше поселення, було щось неприродне. У деяких із них лапи та дзьоби відпадали ще в польоті.

— Можливо, їх щось жене із Заброди, а значить, може бути, що наступними будуть інші мешканці лісу, включно з тими, про яких тут знає лише кілька осіб, — сказав я це Гілдару, але насправді це були скоріше думки вголос.

— Я по зброю, — здавалося, що від такого Гілдар навіть забув, як матюкатися, та лише дав знати, що йде за арбалетом.

— Спершу перевір, чи замкнуті ворота, — кинув я йому вслід.

Сам я теж не стояв на місці, і як тільки побачив, що Гілдар, піднявши кулак догори, дав знати, що почув мене, я зайшов до майстерні, щоб узяти там лук і стріли. Відчиняючи двері, перше, що впало в очі, — відсутність плащів. Діана досі на полюванні разом зі своїми друзями. Спершу на душі був неспокій через це, але впевненість у вміннях доньки пересилила його. Я мав зайнятися безпекою поселення, вірячи в те, що Діана сама приведе Ігоря та Юрію додому.

Стрілецької зброї та ножа, який завжди був при мені, було замало, тому я вирішив узяти сокиру, що зберігалася вдома. Я швидко попрямував до входу в будинок, кілька разів ухилившись від воронів, що розбивалися об протоптану стежку так, ніби ледь трималися купи, розбризкуючи кров навкруги. 

Ворота були міцно замкнені та під наглядом Вітольда, який уже був при списі й вдивлявся в щілини між колодами частоколу.

Я сам звик до мирного життя лише через десяток років після закінчення військової служби, а от Вітольд і досі час від часу поводився так, ніби в будь-який момент із засідки можуть повилазити наші колишні вороги. Можна бути впевненим, що якщо збожеволілий ведмідь спробує пробитися крізь ворота, одного Вітольда вистачить, щоб із ним упоратися.

Оскільки ворота добре охоронялися, і мені не треба було їх перевіряти, мені залишалося лише зайти по сокиру та обговорити все з Беримиром, щоб організувати все необхідне у випадку навали лісових істот. 

Але як я міг забути про найважливіше?

— Ярополку? — Моя дружина стояла прямо переді мною, боячись переступити через поріг. Її погляд бігав то по мені, то по мертвих птахах, що все більше вкривали землю.

Як же сильно мені хотілося захистити її від усього цього, щоб вона жила спокійно і ні про що не переймалася. Але останнім часом постійно щось траплялося, даючи лише мріяти про спокій та безпеку. І ось тепер знову, на її очах сльози, а я можу лише обіцяти, що все буде добре.