Розділ 11. Пробудження темряви

— Мамо, ти себе погано почуваєш? — я сказала це замість побажання доброго ранку, бо помітила сум на обличчі матері.

— Ні, все добре, просто щось голова розболілася.

Вона вишивала щось, тримаючи в руках п’яльці, але з моїми словами відклала їх убік.

Те, що вона вишивала, було далеким від завершення, але вже можна було розгледіти чіткий візерунок якоїсь будівлі з двома поверхами. Будівля білого кольору з червоними дверима та віконними рамами, а по стінах плелися якісь рослини, схожі на хміль.

— Вперше бачу, щоб ти так детально щось вишивала. Давно вже цим займаєшся? — мене здивувала така тонка робота, адже вишиті візерунки завжди були якимись квадратними й не мали таких елегантних ліній. А тут усе виглядало так, наче хтось намалював це фарбами, вимальовуючи кожен вигин будівлі та всього навколо.

Мама спершу вагалася, але потім, наче прийнявши якесь рішення, розповіла мені про те, що думала:

— Діано, я і сама не розумію, чого хочу, — з її очей полилися сльози, і я, не вагаючись, підійшла до неї та обійняла її, наскільки було можливо обійняти людину, яка сиділа на стільці. — Одночасно хочеться прожити своє життя тут, у місці, де я провела найкращі роки, але мене досі тягне до Євіанни, до тієї маминої аптеки, — після цих слів я поглянула на п’яльці й спробувала закарбувати в пам'яті будівлю, яка, схоже, і була тією аптекою.

Боги свідки, що мені байдуже майже на всіх, і лише мої батьки є тими, заради кого я б була готова віддати життя. Але я була безсилою, я не могла нічого вдіяти, щоб вгамувати той біль, який відчувала у своєму серці. І тим більше не могла заспокоїти свою матір. Навіть не змогла сказати жодного слова — єдине, на що я спромоглася, це обійняти її. Яка ж я жалюгідна дочка, не варта таких батьків.

— Я не знаю, що сказати, — вирішила відповісти на мамині слова правдою, хоча й відчула від цього лише сором.

— Нічого, не треба нічого говорити, просто слухай, — мама ще сильніше притиснулась до мене, і на мить я відчула, наче це менша сестра пригортається до мене. Але лише на мить. — Я боюся. Боюся за тебе, Ярополка, за те дитя, що виношую, і взагалі за всіх. Таке відчуття, наче на усьому світі немає спокійного місця, і куди б ми не пішли, на нас там чекає лише страшна доля.

Після цих слів я остаточно зрозуміла, що не маю нічого, чим могла б допомогти.

Не знаю, скільки часу я так простояла поруч, намагаючись хоч якось полегшити мамине страждання, але згодом вона сама підвелася зі стільця і мовчки взялася за приготування їжі, наче нічого й не сталося. Ну ось, мама — сильна жінка і сама взяла себе в руки, не те що я: вже майже наздогнала її по зросту, але досі як дитина.

— Ти кудись збираєшся? — схоже, мама помітила мою стурбованість і вирішила відволікти мене від цих думок.

— Так, сьогодні я з Ігорем і Юрією йду на полювання. І не хвилюйся, ми не підемо до лісу, тільки в степ.

— Думаю, що вже немає жодної різниці, підеш ти до лісу чи в степ, — сказала мама, не відволікаючись від роботи. — У будь-якому разі ти повинна бути обережною.

— Звісно, — відповіла я, вирішивши трохи розрядити атмосферу. — Та й зі мною буде здоровий дуболом разом зі сильним магом. Думаю, я буду в безпеці.

— Ну добре, але й за тим дуболомом та магом ти теж спостерігай, щоб не втрапили в якусь халепу.

Зрозумівши, що мамі стало легше, я лише додала, що полювання може зайняти багато часу, адже ми йдемо саме на оленя, а знайти їх поблизу не так легко. Коли ж вона дала мені їжі, якої вистачило б на трьох на два дні, я попрощалася й вийшла надвір.

Лук, арбалет та все необхідне вже було при мені, але, зважаючи на погоду, я вирішила взяти плащі, що висіли в батьковій майстерні. Добре, що їх було саме три.

Ми домовилися зустрітися біля дуба, де я колись чекала на Ігоря. Він запропонував це місце, а я не стала сперечатися, хоча й знала, що є кращі варіанти, не пов’язані з неприємними спогадами. Хотіла нарешті виконати обіцянку, дану понад два місяці тому, — зустрітися там. Ось я йшла туди, несучи два плащі, їжу, лук, арбалет і болти зі стрілами. Могла б ще прихопити ті вовчі зуби, що колись планувала подарувати Ігорю, але якось я втратила бажання це робити: будуть моїми, лежатимуть вдома на згадку про те полювання.

Сірі хмари вкривали все небо, не даючи змоги побачити сонце, лише якась частина неба була трохи світлішою за інші. Через це я не могла визначити, чи не прийшла зарано.

Склавши речі під дубом, я сіла й обперлася спиною об стовбур. Поглянула вгору. Дерево майже повністю втратило листя, лише на кількох міцних гілках залишилися останні. Серед них я помітила щось інше — гніздо. В голові миттю пролетіли неприємні спогади, настільки швидко, що я навіть не встигла відігнати їх.

Я ледь не повзаючи на колінах почала шукати те, що мало залишатися тут увесь цей час. Спершу поглядом, а потім і руками промацувала пожовклу траву, і лише після другої спроби знайшла те, що шукала. Білі кістки, зламані й розбиті. Та сама птаха, яку я вбила минулого разу.

Стоячи на колінах перед залишками, я лише мовчки дивилася на них із мертвим виразом обличчя. У голові одразу зазвучали ті крики переляканої пташиної матері й сміх, що пронизував мене холодом.

— От би мені твою витримку, мамо, — просичала я крізь зуби та з усієї сили вдарила кулаком по скелету давно мертвої птахи.