Розділ 10. Трійця

Напевно, найскладнішим було втриматися від того, щоб не спробувати щось сказати. Лише від самої думки про це я одразу пригадувала, як ще вранці мене мучив біль у горлі, коли я спробувала заговорити до мами. Тоді я навіть не зрозуміла, що біль був від спроби щось промовити. Напевно, мені навіть здалося, що я досі відчувала чиїсь руки на шиї. Але добре, що мама була поруч та все пояснила мені, нехай і з другої спроби. Без неї я б ще довго не могла зрозуміти, що саме спричиняло біль.

Все, що я поки зрозуміла, — я тепер глуха та німа, але чомусь це мене зовсім не хвилювало, наче все це не важливо.

Лежачи в ліжку батьків, я спробувала скласти всі спогади за вчорашній день в одну картину, але відповідей не стало більше, а лише з’явилися додаткові запитання. Сама того не помітивши, я стиснула в руці те кільце, що вночі врятувало мені життя. Я досі не знаю, хто його створив і кому воно належало до мене. Але тепер ніщо так не придушувало в мені страх, як ця маленька металева прикраса.

Але не можна надіятися лише на нього, треба й самій стати сильнішою, адже ніколи я ще не відчувала себе такою беззахисною, як вчора. Це було схоже на сни, в яких ти когось б’єш, а удари вдаються слабкими, хоч і вкладаєш у них всю силу. Або ж коли тікаєш від когось уві сні: повільно.

Але то все сон, там можна пробачити собі слабкість. А в реальному житті на кін ставиться життя, тому пізніше я обов’язково попрошу батька навчити мене чогось окрім мисливства. Наприклад, як і куди бити ножем людину чи того, хто нею прикидається.

Звісно, що і про магію не варто забувати. Але з цим доведеться зачекати, адже для навчання вчитель повинен спершу пропустити свою магію через руки учня, щоб той потім повторив те саме зі своїми силами, орієнтуючись на відчуття, отримані раніше. Це якщо я правильно зрозуміла текст у книзі.

Взагалі, якщо подумати, то в мене зараз багато вільного часу, а я витрачаю його не лише на прогулянки околицями, від яких, безумовно, була користь, але й на всілякі інші заняття, що служать просто для того, щоб вбити час. Тому, поки я вільна від роботи, треба почати навчатися хоча б чомусь. Напевно, на такі думки мене підштовхнув не лише напад тієї тварюки, але й те, що я дуже погано розуміла прочитане мамою з книги, все через мою неосвіченість порівняно з нею.

Твердо вирішивши, що до кінця зими я стану кращою в усьому, що робить мене собою, я встала з ліжка та вийшла до вітальні. Ледь не рефлекторно, я вже зібралася сісти за стіл, але як тільки подумала про їжу, то мимоволі проковтнула слину, і від болю моє бажання їсти одразу ж зникло. Спершу я навіть занепокоїлася через неможливість нормально ковтати пігулки, але це насправді не велика проблема, адже завжди є запасний варіант, хоча й не дуже приємний.

Вирішивши, що тут мені більше робити нічого, я увійшла до своєї кімнати, перед цим лише міцніше стиснувши кільце. На залишках мого ліжка сиділи мама з батьком і про щось розмовляли. Звісно, я нічого не чула, але знала їх достатньо добре, щоб по найменших рухах тіла це зрозуміти.

Хоча ще вчора тут було чорт знає що, тепер майже все було прибрано, особливо мої книги, що лежали у кутку кімнати. Але книги почекають, і все, що мені тоді хотілося, — це просто посидіти біля моїх рідних. Тому, не гаючи часу, я підійшла до них і сіла на підлогу. Чомусь мою увагу найбільше привернуло те, як старанно наші односельці ремонтували частокіл.

Я просиділа так набагато довше за батьків, які пішли по своїх справах через деякий час.

Мені було боляче вертіти головою, а особливо задирати її догори, тому лише нахилившись назад і прийнявши позу, що не дуже підходить людині, я змогла побачити, що комета зникла з неба, хоча повинна була бути там ще деякий час. Дивно, звісно, що вона зникла так рано, але думки мої були зайняті іншим: із часом настане ніч, а це означає, що треба якнайшвидше пояснити все батькам, і, можливо, це допоможе, якщо та істота повернеться.

Єдиний спосіб все їм донести — це просто написати на папері, але чистого у нас точно немає. Недовго думаючи, я взяла книгу, яка була для мене найменш цінною — про того самого лицаря, — і, захопивши з собою вуглину, яку використовувала замість олівця, вийшла до вітальні. Там ми провели вдосталь часу, і я написала їм про все, що знала.

Найбільше їх здивувало те, що істота прийняла зовнішність Леся, та те, що вона зустрічалася ночами з Вірою, очевидно, теж обманюючи її, але вже з якимись іншими цілями.

Коли я закінчила і відклала майже повністю стерту вуглину, батько взяв цю розписану книгу та пішов до Беримира.

Мама, спершу пояснивши мені жестами, що саме збирається робити, стала позаду мене. Тонкою паличкою вона потроху почала прочищати мені вуха, дістаючи звідти ледь не чорні згустки крові. Спершу здавалося, що користі з цього не було, але потім я переконалася в протилежному.

— Ну як, чуєш мене!? — було добре видно, що вона говорить до мене майже криком, але мені однаково довелося сильно концентруватися на її голосі, щоб почути слова.

Навіть така маленька радість уже змусила б мене відповісти їй уголос, але, на щастя, я вчасно себе зупинила. Мама зрозуміла, що я її почула, лише завдяки посмішці на моєму обличчі. Вона теж усміхнулася, але ненадовго, і взяла якийсь згорток тканини, що весь час лежав на столі.

Вона розгорнула його та спробувала обгорнути навколо моєї шиї. Але, побачивши мій погляд, в якому було добре видно, що я просто не розумію, навіщо мені зараз шарф, вона відклала його вбік і дістала з полиці дзеркало. Взявши його з її рук, я поглянула туди. Спершу єдине, що я бачила, — це якесь замучене обличчя, яке дивилося на мене, як на побиту собаку. Але потім я поступово почала нахиляти дзеркало так, щоб побачити свою шию.