Розділ 9. Комета

З моменту, коли Лебек відвіз Ігоря та свою онуку до Відьми, а потім повернувся, минуло вже близько двох місяців. Але вони досі там. Я розумію, що тій дівчині потрібне складне лікування, але чому Ігор так довго там відлежується? Через його відпочинок, що сильно затягнувся, мені довелося відпрацювати на полі далеко за норму п’яти людей. І, звісно ж, мені ніхто не допоміг, адже всі досі обходять мене десятою дорогою. Хоча, напевно, вони вже й самі не пам’ятають чому.

Так іноді буває, коли люди віддаляються одне від одного через якусь сварку. І навіть забувши про причину ворожнечі, після повного примирення, все одно тримаються якнайдалі, очікуючи першого кроку від іншого, але не роблячи його першими.

— Пішли ви лісом, — просичала я крізь зуби, думаючи, що першого кроку з мого боку точно не буде.

Тепер, коли посівів на полі не залишилося, в мене стало набагато менше роботи, але мої надії на вдосталь вільного часу восени були марними. На мене часто звалювали завдання — принеси-подай, що було цікавіше, ніж цілий день махати серпом, але і багато чого довелося навчитися. Особливо допомагаючи нашому теслі в приготуваннях до зими. Хоча зими тут, поруч із лісом, ніколи не були достатньо холодними, але до них завжди готувалися так, наче снігу навалить по стометрові дерева, що ростуть далі в Заброді.

Що стосується того гнізда, яке було знайдене на полі, то батько так і не спіймав ту істоту. Які б приманки він не ставив у пастки, вона просто їх ігнорувала, на відміну від інших тварин, що, здавалося, з радістю туди потрапляли. Та й слідів її після того разу на полі ми більше не бачили, тому через деякий час просто вирішили не перейматися цим, адже вона вже давно могла покинути наші околиці.

— Гей. Йдуть, — Гілдар штовхнув мене в бік, відволікаючи від роздумів.

Із заростей вийшла зграя вовків, яку ми вичікували вже давно. Першим зайшов найбільший, вожак зграї, і лише коли він рознюхав повітря навколо, інші вийшли до нього. Вони вчули запах оленини, яку ми використали як приманку.

Вожак та декілька самок першими підійшли до м’яса, але одразу їсти не стали, що й варто було очікувати від мисливців, а не падальників. Вони уважно роздивлялися навкруги, ніби запідозривши пастку, але ми все добре продумали, і ні побачити нас, ні тим більше відчути наш запах вони не могли, адже ми заховалися так, щоб вітер дув у нашу сторону.

Через те, що я найменш досвідчена, сигналом для Гілдара та батька, який був трохи далі за невисокими кущами, буде мій постріл. Нам потрібно вбити лише найбільших самців, щоб залишити зграю без сильного лідера, і, звісно ж, бажано не пошкодити шкури. Я націлила вже звичний для мене арбалет в голову вожака. Хай там як, але я не віддам такого трофея нікому іншому, і саме я повинна позбавити життя того, хто мав нахабність привести свою сім’ю до нашого села та спробувати загнати дитину, яка лише чудом встигла забігти у ворота та зачинити їх.

Це здивувало нас усіх, адже навколишні території повні різних тварин, на яких полюють вовки, але чомусь вони прийшли до нас, не злякавшись незнайомих запахів та вигляду поселення, звідки завжди йшло багато різних звуків.

Вожак почав пробувати м’ясо, відгризаючи шматок, і саме це дало мені можливість легко влучити йому в голову, не боячись, що той в останній момент вирішить кудись перевести погляд.

Мій болт з легкістю пробив череп вовка, і той упав на землю, навіть не зрозумівши, що сталося. Інші ж, злякавшись, почали тікати, але ще двоє з них навіть не встигли розвернутися у протилежну від нас сторону та були прострелені ще одним арбалетним болтом і стрілою.

Вовки, налякані раптовою смертю родичів і клацанням арбалетів, швидко зникли там, звідки й прийшли, а ми, не втрачаючи часу, взялися знімати шкури з наших трофеїв. Нас цікавили лише шкури, адже м’ясо вовка має неприємний запах і смак, а підхопити якусь хворобу від них — простіше простого. Хоча я й закінчила останньою, все ж вирішила затриматися та взяти собі вовчі ікла, з яких збиралася зробити якусь прикрасу.

Дорога назад була довгою, адже місце, в якому ми підстерегли вовків, знаходилося  приблизно за десять кілометрів від нашого дому. Саме через те, що вовки часто проходять великі відстані, ми довго намагалися вийти на цю зграю, але змогли це зробити лише сьогодні. Звісно, що не обійшлося без банального везіння, інакше ми могли б ще довше блукати по їхньому сліду.

— Нащо тобі ікла? — запитав у мене Гілдар, хоча і я, і батько добре розуміли, що відповідь на це питання він уже знає, просто гному стало нудно.

— Зроблю подарунок Ігорю, він говорив, що хоче собі підвіску з вовчими іклами.

— А собі не хочеш? — продовжив розпитувати Гілдар.

— Мені не треба, таке лише заважає, — відповіла я, сподіваючись, що нитку на моїй шиї не видно, адже саме там я ношу те кільце, що було знайдене в лісі, і яке не змогла викинути у вогонь.

— То, може, він для себе розпитує? Дивись, як він дивиться на ікла, наче сам мріє про них, — вирішив вставити своє слово батько, на що гном лише скривився, показуючи, що нічого подібного в нього на думці й не було.

Я усміхнулася та простягнула йому ікла, пропонуючи взяти, але той лише нервово глянув на мене та відійшов на кілька кроків убік. Подражнити Гілдара люблять усі, а він любить удавати, що й справді через це злиться. Але насправді цей гном показав себе як вірний друг та товариш. Не просто так про гномських найманців ходять цілі легенди, в яких їх показують ледь не лицарями. Хоча й легенди про те, як вони вбивають усе живе на полі бою, теж не можна назвати неправдивими.