Розділ 8. Мавка

Лебек поїхав рано, щоб встигнути повернутися до вечора. Хоча дорога, якщо можна так назвати просто більш-менш рівну частину степу, і була ледве придатною для їзди возом, та віз у Лебека був незвичайний. Такий коштував більше за все наше поселення, і добре їхав навіть без доріг. Колеса його підлаштовувалися до перепадів поверхні.

Я спершу непокоїлась через те, чи зможе Лебек знайти дорогу, але разом з ним поїхав і Ігор, який повинен пам’ятати шлях, адже не вперше йому доводиться просити допомоги у нашої далекої сусідки.

Хоча Ігор і при тямі, але навіть першого погляду вистачить, щоб зрозуміти — запалення бере своє, і він ледь ходить, тому до воза його вів Марко Рудий. Але на щастя, все, що потрібно робити Лебеку, — їхати вздовж лінії, по якій степ межує із Забродою. А далі, як тільки трапиться болото, потрібно увійти до лісу. Саме там і живе Відьма, і її будинок можна побачити зі степу, якщо вірити батьку, сама ж я там ніколи не бувала. А от що дивно, так це те, що свої травми чортяка Мілтуш переносить набагато краще за Ігоря. Йому навіть не довелося їхати до Відьми.

Чесно кажучи, я не відчуваю жалю до Ігоря. Ми наче тепер і друзі, але немає нічого схожого навіть на те, коли його били палицями. Тоді в мені хоча б прокинувся гнів на Мілтуша та його ручних покидьків, а зараз — нічого, і це мене непокоїть.

— Що ж, будемо думати, що всьому провиною ви, — сказала я маленьким чорним пігулкам, що лежали в мішечку, після чого взяла одну з них та проковтнула.

Тепер вони не здаються такими гидкими, а іноді ловлю себе на думці, що мені хочеться їх з’їсти понаднормово. Я виклала їх із мішечка та поклала в чашу, яку потім поставила на полицю. З собою в мене тепер залишиться лише п’ять. Цілком можливо, що цих п’яти не вистачить на той час, на який ми зараз підемо, але й використовувати їх можна лише коли знову з’являться ті самі симптоми та неконтрольований гнів. Не обов’язково ковтати їх щодня, як виявилося.

Сьогодні вранці, одразу після від’їзду Лебека, до нас зайшов Вітольд, який скаржився на якесь погане передчуття. Він попросив батька розшукати Леся, хоча в того ще було достатньо часу на ритуальне полювання. Звісно, що батько сказав Вітольду про те, що мисливець без благословення Святобора небажаний гість у лісі, а якщо Лесь повернеться не сам, а йому допоможуть, то благословення він не отримає. Але Вітольд на те відповів лише тим, що життя брата для нього важливіше, ніж його бажання стати мисливцем, а сам Лесь усе зрозуміє і не стане ображатися. Саме тому ми й зібралися піти до Заброди, щоб знайти Леся. Через це мені й дали відгул від роботи на полі.

Взагалі, кожного разу, коли запитувала в батька про Святобора, то він не розповідав багато. Казав лише те, що мисливцю краще мати гарну репутацію в очах бога та довести свої вміння на першому полюванні, яке, звісно ж, було першим лише з огляду на те, що мисливець іде до лісу сам. А взагалі, ні для мене, ні тим паче для Леся, це було далеко не перше полювання.

Хай там як, а від свого покликання Лесю не доведеться відмовлятися. Все ж у ліс йому і сам Святобор не заборонить ходити.

— Давай скоріше, Діано. І не забудь свою сумку та накидку, — голос батька, який заглянув до будинку перевірити, чому я так довго, пробудив мене від роздумів.

— Т-так, вже йду, — я одягла накидку та підняла свою сумку, зібрану в поспіху.

Загалом, нічого важливого: їжа, вода, запасна тятива та декілька бинтів. Все інше я понесу на собі: арбалет за спиною; болти на поясі; там же підвісила і мішечок із пігулками.

Цього разу я вирішила взяти саме арбалет. Не хочу, щоб батько образився — він же його для мене робив, як виявилося. Та й що тут таїти, мені й самій сподобалося з нього стріляти. Прекрасна зброя. Не дивно, що батько так хотів відтворити його зі своїх спогадів.

Він уже чекав мене надворі, розмовляючи з мамою. На її обличчі було занепокоєння, цього разу сильніше, ніж завжди. Побачивши мене, вона спробувала приховати свої емоції, але марно — я завжди можу зрозуміти по її очах, про що вона думає.

Мені, як і батькові, завжди було важко на душі, коли вона так хвилювалася за нас, тому кожного разу ми щось та й придумували.

— Добре, люба, раніше вийдемо — раніше повернемося, — сказав батько й обійняв маму.

— Бережіть себе.

Попрощавшись із мамою, ми вийшли за ворота й, не озираючись, пішли до лісу. Батько старався йти так само, як ішов Лесь, напевно, бачачи його слід, який я, звісно, навіть не могла вгледіти.

— Здається, вона налякана, — вирішила я порушити тишу. — Більше, ніж зазвичай.

— Зараз усі налякані, у всіх якесь передчуття.

— Я не помітила, — здивувалася я таким словам, бо всі поводилися як завжди, більш-менш.

— Бо від тебе люди шарахаються, от і не помітила, — відповів він мені. — Вже декілька днів усі якісь дивні.

Я занурилася в роздуми від сказаного батьком, але так і не придумала, чим можна було б це пояснити, хіба що вони через мене такі. Наскільки я знаю, до мене тут ніхто і ніколи не бив когось так, як я Мілтуша. Можливо, це і справді моя провина? Але звинувачувати себе однаково не стану, бо всі, включно зі мною, отримали по своїх заслугах. Окрім, хіба що, Ігоря та Ольги, хоча щодо останньої я не впевнена.

Поки ми йшли, я декілька разів просила батька показати мені Лесеві сліди, але все марно, я їх так і не розгледіла. Напевно, мисливцеві вислідити іншого мисливця завжди непросто, або ж я не маю необхідного таланту.