Розділ 7. Новини з Імперії

З погляду Діани

Не звикла я до такої праці. Раніше найскладнішим для мене було натягнути тятиву на лук чи бігти за невдало підстреленою твариною, а тепер я вже від самого ранку та до полудня ріжу серпом пшеницю. І це якщо не згадувати про привілеї мисливця — взагалі нічого цілими днями не робити, а лише іноді ходити до лісу чи в степ. Не те щоб я жалілася. Мені ще сильно пощастило із таким покаранням, бо у нас тут більшість вихідці з Князівств, де практикують кровну помсту.

Але це вже в минулому, а сьогодні я борюся із невмінням використовувати серп, яким на початку лише рубала. Звісно, що всі трималися від мене якомога далі, на іншій стороні поля, тому нікому було мене поправити та навчити. Лише Марко Рудий допоміг, розповівши, що треба різати не як ножем, а більш округлими рухами. Він сам біля мене не затримався, одразу ж кудись швидко пішов, тримаючи в руках якусь траву, назву якої або не знаю, або забула. Навіть не дав часу, щоб запитати про Ігоря. 

Хоча думаю, він і сам би вже прийшов, якби міг. Все-таки травма в нього теж не легка. Напевно, найлегше було саме мені: всього-то позбивані кулаки та покльовані руки.

Я поглянула на бинти, які вже вдосталь затерлися та забруднилися, щоб їх зняти. Згадавши тих птахів, що так поклювали мене, я усвідомила, що цієї ночі мені не снилося жодних кошмарів, і дратівливість мов рукою зняло. Інакше б я вже точно почала виривати з корінням цю пшеницю.

— Ви йдете?! — пролунав вигук від входу до села. То вже інші йшли на обід.

Я б теж уже пішла, але вирішила, що краще зробити якнайбільше, щоб скоріше закінчити з цими полями та піти на заслужений відпочинок. Хоча до кінця літа роботи однаково буде більш ніж достатньо. Тож, можливо, це марні старання? Насправді мені не дуже хочеться йти до села та ловити на собі погляди ненависті чи, що ще гірше, — жалю. Тому, плюнувши на перебинтовані долоні та потерши ними одна об одну, я взялася за роботу. На щастя, мені треба лише зрізати, а не відбивати зерно з колосків.

Пропрацювавши ще трохи, я вже почала відчувати втому та голод, і бажання піти додому ставало все сильнішим. Та все ж я виконала поставлену собі мету, і зрізаної пшениці вже було достатньо, щоб зайняти хлопців із палицями роботою на цілий день. Денна норма за трохи більше ніж половину дня, а це означає, що я маю повне право на короткий відпочинок. Тому я взяла до рук серп, точильний камінь, яким час від часу користувалась, і попрямувала до села.

— Ну що за матір його люди!? — почулося в мене за спиною, після чого хтось, так і не заспокоївшись, продовжив: — Живуть мало, та як дебіли, містка зробити не можуть! Мало того, що такий вузький, так ще й поломаний!

Я обернулася та приклала долоню до лоба, щоб сонце не заважало розгледіти того, хто здійняв галас. За містком я побачила знайомий віз із натягнутим зверху тентом, запряжений двома гарними гнідими кіньми. На возі сиділа сивоголова постать — Лебек, приїзду якого я так довго чекала. Але він завжди приїздив сам, а цього разу біля воза був якийсь низький чоловік, що із усіх сил намагався допомогти коням протягнути воза через струмок біля містка.

Спершу я вагалася, чи піти та допомогти їм, але потім вони успішно витягли воза спочатку на траву, а потім і на стежку, тому я вирішила зачекати їх на місці, вже перебираючи в голові, які саме книги міг привезти Лебек цього разу.

Віз повільно наближався, і хоча зі скрипом та потріскуванням, він продовжував службу. Лебек, що весь час дивився кудись під воза, нарешті підвів очі та побачив мене, одразу піднявши догори руку. Його низькорослий товариш лише озирався то на Лебека, то на мене.

— Давно не бачились, Діано. Чому ти тут сама стоїш? — під’їхавши ближче і зупинивши віз, запитав мене Лебек.

Лебек завжди був взірцем того, як уявляють собі ідеального жителя Імперії; навіть подорожуючи степами, він виглядав так, ніби збирався в гості до імператора. Як завжди, на ньому була гарна біла сорочка, поверх якої виднілася коричнева жилетка. Такий одяг у місцевих вихідців із Князівств завжди викликав сміх, але мені чомусь це подобається, особливо вузькі штани та чоботи, що теж є незмінною частиною одягу Лебека.

— Довга історія. Будемо вважати, що просто працюю в полі нарівні з усіма, — відповіла я йому.

Я глянула на незнайомого мені чоловіка, який увесь час від самого струмка йшов поруч із возом. Це, напевне, повна протилежність Лебеку. З-під накидки та капюшона все, що було видно, — це округла голова та довга борода, що діставала ледь не до живота. І якийсь незрозумілий погляд, яким той мене обдарував.

— Ти чого вилупилося? — почулося з бороди, що одночасно з цим заворушилася так, наче в ній живе якийсь дикий звір.

З одного боку, наче мало б бути образливо, але з іншого — як же кумедно рухається його борода!

— Ха-ха-ха! — випустивши з рук серп і камінь, я засміялася, тримаючись за живіт. Не те щоб це було настільки смішно, просто я вирішила трохи прикрасити своє висміювання.

Чоловік одразу завертів головою то на мене, то на Лебека, наче втративши дар мови від такої нечуваної нахабності.

— Ну добре, Гілдаре, припини так вороже звертатися до людей. Тут тобі таке не всі пробачать, бо кров у них гаряча, — вирішив заспокоїти бороданя Лебек, після чого звернувся вже до мене: — Сідай до мене, а цьому буркотуну буде корисно пройтися.