Розділ 6. Кров за кров?

З погляду Ярополка

Я ненавиджу себе. Який із мене батько, якщо все зайшло так далеко, що мені особисто довелося вдарити свою доньку?

Я якраз йшов до нашого коваля за новими сталевими пластинами для арбалета, і одразу ж почув як веселі вигукування дітей змінилися криками, тому поспішив вийти за ворота. Побачене мене шокувало, і я навіть не одразу зреагував. Інші дівчата били палицями трьох хлопців, і я міг би це прийняти як якесь покарання за задирання спідниць чи щось таке. Але моя донька, що ніколи не проявляла надмірною агресії, зараз сиділа верхи на Мілтуші та била його як якась здичавіла тварина. Якби не його довге волосся, то я б і не впізнав його, настільки його лице було в крові. Вже за мить в її руці опинився ніж, який я одразу ж впізнав, адже сам його зробив для Мілени, коли та пожалілась, що жоден із ножів не підходить для травництва.

Наступне не вкладається в голові: вона занесла його для удару, а я ніяк не встигав до неї, щоб зупинити. На щастя одна із дівчат помітила, що щось не так, і поспішила зупинити Діану. Але отримавши в відповідь удар, вона впала неподалік, прикриваючи носа. Їй все ж не вдалося вирвати ножа із рук, тому Діана знову підняла його догори. Та час для мене виграли, і я вже був зовсім поруч, тому встиг зупинити удар коли лезо ножа вже майже досягло цілі.

Її рука була холодна як лід, а сила здивувала мене, я ледь втримався на ногах. Та і це ще не все, і як тільки но я спробував її відтягнути назад, за руку в якій вона тримала ножа, Діана з неймовірною швидкістю вдарила мене і я відчув як по моїй нижній губі розтікається тепло. Спершу я завмер, усвідомлюючи, що щойно мене вдарила власна донька. Я ніколи навіть не думав, що подібне може статися зі мною. Але придивившись до її лиця, я зрозумів, що переді мною наче якась інша Діана: шкіра бліда як сніг, а навколо очей навпаки — майже чорна. Самі очі мене налякали ще більше, вони наче змінились, ставши більш тьмяними. І спершу я побачив в них той погляд, який часто зустрічав на полі бою, коли ворог, забуваючи про страх, нісся на тебе зі зброєю, намагаючись вбити за будь-яку ціну. Але в момент, коли вона знову замахнулась на мене, її очі повернули нормальний колір

— Батьку? — почулося від неї, наче вона лише зараз мене впізнала, але продовжила удар.

Під муки страху за неї та жалю, я вдарив її першим. Я міг би просто повалити її на землю та забрати ножа, але в той момент мені здалося, що в її очах було прохання, припинити це як можна скоріше.

Я не дав їй впасти та, взявши її на руки, поглянув на Мілтуша. Він буде жити, але без зубів — це буде тяжке життя. Після цього я перевів погляд далі, де одна із дівчат, з розбитим носом, намагалася розбудити Ігоря, що теж увесь побитий лежав на якійсь ряднині.

— Якого чорта тут сталося!? — прокричав до мене  Остап, вибігши із воріт та тримаючи в руках ковальського молота.

— Клич свого брата, треба їх віднести до села, — сказав я йому, не знаючи, що відповісти на його запитання.

Того дня на полі вже ніхто не працював, а всіх хто хоч трішки розбирався в лікарюванні, були зайняті до вечора. Вже пізніше я дізнався, що Мілтуш не обійшовся лише втраченими зубами, щелепа була зламана у двох місцях, та і коліно теж було зламане, і що найгірше — тут не допоможе ніяка місцева магія чи зілля.

А що стосується Ігоря, то за словами дівчат його добряче побили палицями, але крім перелому в руці наче нічого серйозного. Та і він сам завжди славився міцним тілом. Такого в армію забрали б із великим задоволенням, тому йому сильно пощастило, що сюди військові не приходять, так само як і збирачі податків. Про інших мені не багато відомо, та і перепало їм не настільки сильно, щоб непокоїтись через це.

Саму Діану я спершу не хотів нести додому. Хто знає, що з нею таке. А мені не хочеться, щоб вона ось так напала і на свою матір. Я розумів, що вона сильно розізлилась на Мілтуша, але все ж явно перейшла межу розумного. Якщо в неї взагалі в той момент був розум, а не просто інстинкти. Та Мілена переконала мене, і поклавши доньку в її ліжко ми, під світлом свічки, розповіли один одному все, що знали. Виявилось, що Діана із самого ранку поводилася дивно, і саме тому Мілена послала ту за травами, щоб вона розвіялась та розібралась із думками.

Тепер все, що нам залишається, це чекати поки мене не покличуть на нараду до будинку старости, і звісно, що я повинен привести туди й Діану. І я надіюсь, що в момент коли нас покличуть, вона вже не спатиме. Мені не хочеться будити її та дивитись в лице. І не через те, що злий на неї. Я просто не знаю, які саме емоції повинен показувати, як саме мені ставитися до всього, що сьогодні сталося.

Почувся стук від вхідних дверей, і не дочікуючись дозволу їх відчинили.

— Пора. Беримир кличе до себе, — сказав Остап, чомусь все ще ходячи зі своїм молотом.

— Зараз будемо, — відповів я йому, поки той, наче поспішаючи, зачинив двері не дочікуючись моєї відповіді.

Посидівши ще декілька хвилин, я все ж встав та направився до Діаниної кімнати, і дивлячись на Мілену, відхилив завіску, що цього разу здалася мені в сотню разів важчою. Надворі вже стемніло, а тому в кімнаті було видно лише тіні, якісь темніші, інші світліші. Одна тінь сиділа на ліжку обійнявши свої коліна та поклавши на них голову. Я вирішив не розтягувати цю тяжку для мене, та і для самої Діани, мить, тому одразу ж заговорив, стараючись зробити свій голос як можна спокійнішим: