Розділ 6. Кров за кров?

З погляду Ярополка

Я ненавиджу себе. Який із мене батько, якщо все зайшло так далеко, що мені особисто довелося вдарити свою доньку?

Я якраз ішов до нашого коваля по нові сталеві пластини для арбалета й одразу почув, як веселі вигуки дітей змінилися криками. Поспішив вийти за ворота. Побачене мене шокувало, і я навіть не одразу зреагував. Інші дівчата били палицями трьох хлопців, і я міг би це прийняти як якесь покарання за задирання спідниць чи щось подібне. Але моя донька, яка ніколи не проявляла надмірної агресії, сиділа верхи на Мілтуші й била його, як якась здичавіла тварина. Якби не його довге волосся, то я б і не впізнав його, настільки його обличчя було в крові.

Вже за мить у її руці опинився ніж, який я одразу ж упізнав, адже сам його зробив для Мілени, коли та пожалілася, що жоден із ножів не підходить для травництва.

Наступне просто не вкладається в голові: вона занесла ніж для удару, а я не встигав до неї, щоб зупинити. На щастя, одна з дівчат помітила, що щось не так, і поспішила зупинити Діану. Але отримавши у відповідь удар, вона впала неподалік, прикриваючи носа. Їй не вдалося вирвати ножа з руки Діани, а тому вона знову підняла його догори. Та час для мене виграли, і я вже був зовсім поруч, тому встиг зупинити удар, коли лезо ножа вже майже досягло цілі.

Її рука була холодна, як лід, а сила здивувала мене — я ледь втримався на ногах. Але це ще не все. Як тільки я спробував відтягнути її назад за руку, в якій вона тримала ніж, Діана з неймовірною швидкістю вдарила мене, і я відчув, як по моїй нижній губі розтікається тепло.

Спершу я завмер, усвідомлюючи, що щойно мене вдарила власна донька. Я ніколи навіть не думав, що подібне може статися зі мною. Але, придивившись до її обличчя, я зрозумів, що переді мною наче стоїть інша Діана: шкіра бліда, як сніг, а навколо очей навпаки — майже темна. Її очі налякали мене ще більше, вони наче змінилися, ставши більш тьмяними. Спершу я побачив у них той погляд, який часто зустрічав на полі бою, коли ворог, забувши про страх, нісся на тебе зі зброєю, намагаючись убити за будь-яку ціну. Але в момент, коли вона знову замахнулася на мене, її очі повернули нормальний колір.

— Батьку? — почулося від неї, наче вона лише зараз мене впізнала, але все одно продовжила удар.

Під муками страху за неї та жалю, я вдарив її першим. Я міг би просто повалити її на землю та забрати ніж, але в той момент мені здалося, що в її очах було прохання припинити це якнайшвидше.

Я не дав їй упасти. Взявши її на руки, я поглянув на Мілтуша. Він буде жити, але без зубів — це буде тяжке життя. Після цього я перевів погляд далі, де одна з дівчат, із розбитим носом, намагалася привести до тями Ігоря, що теж увесь побитий лежав на ряднині.

— Якого чорта тут сталося!? — прокричав до мене Остап, вибігши з воріт і тримаючи в руках ковальського молота.

— Клич свого брата, треба їх віднести до села, — сказав я йому, не знаючи, що відповісти на його запитання.

Того дня на полі вже ніхто не працював, а всі, хто хоч трішки розумівся на лікуванні, були зайняті до вечора. Пізніше я дізнався, що Мілтуш не обійшовся лише втраченими зубами: щелепа була зламана у двох місцях, а коліно також було пошкоджене. І що найгірше — тут не допоможе жодна місцева магія чи зілля.

Що ж стосується Ігоря, то, за словами дівчат, його добряче побили палицями, але, крім перелому руки, начебто нічого серйозного. Та й він сам завжди славився міцним тілом. Такого в армію забрали б із великим задоволенням, тому йому пощастило, що сюди не приходять ні військові, ні збирачі податків.

Про інших мені відомо небагато, та й постраждали вони не настільки сильно, щоб через це непокоїтися.

Саму Діану я спершу не хотів нести додому. Хто знає, що з нею сталося? Мені не хотілося, щоб вона напала і на свою матір. Я розумів, що вона сильно розізлилася на Мілтуша, але все ж явно перейшла межу розумного. Якщо в неї взагалі в той момент був розум, а не просто інстинкти. Та Мілена переконала мене, і, поклавши доньку в її ліжко, ми, під світлом свічки, розповіли один одному все, що знали. Виявилося, що Діана з самого ранку поводилася дивно, і саме тому Мілена послала її за травами, щоб вона розвіялася та розібралася зі своїми думками.

Тепер нам залишається лише чекати, поки мене не покличуть на нараду до будинку старости, і, звісно, я повинен привести туди й Діану. Я сподіваюся, що на той момент, коли нас покличуть, вона вже не спатиме. Мені не хочеться будити її та дивитися в очі. І не тому, що я злий на неї. Я просто не знаю, які саме емоції повинен показувати, як мені ставитися до всього, що сталося сьогодні.

Почувся стук у вхідні двері, і не дочекавшись дозволу, їх відчинили.

— Пора. Беримир кличе до себе, — сказав Остап, чомусь усе ще тримаючи свого молота.

— Зараз будемо, — відповів я йому, поки той, ніби поспішаючи, зачинив двері, не дочекавшись моєї відповіді.

Остап завжди легко тривожився, і цей випадок не був винятком.

Посидівши ще декілька хвилин, я все ж підвівся та пішов до Діаниної кімнати. Дивлячись на Мілену, я відхилив завіску, яка цього разу здалася мені в сотню разів важчою.

Надворі вже стемніло, і в кімнаті було видно лише тіні: одні темніші, інші світліші. Одна з тіней сиділа на ліжку, обійнявши коліна і поклавши на них голову. Я вирішив не затягувати цю тяжку для нас обох мить, тому одразу заговорив, намагаючись зробити свій голос якомога спокійнішим: