Розділ 5. Сміх та ненависть

— Де я? — прошепотіла я, ледь відкривши очі й оглядаючись, намагаючись не вертіти головою, адже страх досі сковував мене.

Сонливість поступово відступала, даючи спогадам освіжитися в моїй пам’яті. Я згадала все, що відбувалося уві сні, але відчуття були такі, ніби це сталося лише вчора, і це не було схоже на поступове згадування сну після прокидання: я згадала все миттєво. Я не могла зрозуміти, чи було це просто сном, тому страх поступово знову почав охоплювати мене, особливо страх того, щоб відкинути ковдру й поглянути на руку. Чи вона взагалі там? Що я побачу?

І тут я зрозуміла, що не відчуваю її. Сльози полилися з моїх очей. Я відчула себе такою слабкою та нікчемною.

Ну чому це знову відбувається зі мною? Ті події, що сталися вночі, ніби нескінченність. Чому я не можу відпочити після цього всього?

— Доню? — до моєї кімнати, відхиливши завісу, заглянула мама.

Здавалося, вона не одразу зрозуміла, що я вже не сплю, і збиралася знову залишити мене наодинці. Але в останній момент її обличчя посерйознішало, і вона все ж увійшла до мене. Притримуючи живіт, вона сіла на край ліжка й приклала долоню до моєї щоки.

— Чому ти плачеш? Щось болить? — запитала вона, витираючи мої сльози.

— Я не відчуваю лівої руки, — прохрипіла я.

Мама спершу поглянула на мене так, наче я сказала якусь нісенітницю, але потім перевела погляд на ковдру і, не вагаючись, потягнула її на себе. Лише мить, але для мене це було страшним очікуванням моменту, який прояснить усе, тому я вирішила дивитися на мамине лице, щоб зрозуміти все по її виразу обличчя.

— Ну і чого було плакати? Відлежала і все, треба тільки розім’яти, — сказала мама, перш ніж я поглянула туди, і почала натирати та розминати мою руку.

Спершу наче сотні голок впивалися в мою шкіру, але вже за декілька хвилин я почала відчувати тепло маминих рук, як воно передавалося мені та повертало життя в онімілу кінцівку.

— Краще? — запитала мама, але я не відповіла, а просто кинулася їй в обійми.

На душі одразу стало легко та спокійно, наче я опинилася настільки далеко від усіх проблем і страхів, як тільки можливо. І одночасно з тим, як мій розум остаточно прояснився після нічного жахіття, я відчула, як сонце почало зігрівати мою шкіру, проходячи крізь вікно.

— Мамо, сонце вже високо. То чому батько мене досі не розбудив?

— Бо й сам спить. Всю ніч не міг заснути, все крутився уві сні. Думаю, і дитя в нього вдалося, — сказала мама, прикладаючи руку до свого випуклого живота.

— Ворушиться? — запитала я у мами, випустивши її з обіймів.

— Спробуй сама, — запропонувала мама.

Я невпевнено та повільно приклала долоню до того місця, де знаходився мій молодший брат чи сестра. Мовчки почала очікувати на який-небудь поштовх чи рух, але його все не було. Проте, коли я вже майже здалася, щось легко штовхнуло мене в долоню. Я очікувала чогось більш відчутного, але навіть цього маленького поштовху було достатньо, щоб я забула про все, що сталося до цього моменту.

— Що ж, ходімо, поїси, а потім назбираєш мені лікарських трав у полі. Чи, може, зайнята чимось будеш?

— Ні, мені по дорозі. І, мамо…

— Що?

— Не давай мені так довго спати, — сказала я, встаючи з ліжка, вирішивши навіть не згадувати про жахливий сон.

— Це запросто, — відповіла вона, виходячи з кімнати, явно даючи мені знати, що кількість відер із водою в моєму житті може побільшати.

Можливо, якби я не спала так довго, то той жахливий сон не тривав би так довго.

Поснідавши, чи то пообідавши, я вийшла з будинку й попрямувала до південних воріт, через які останнім часом ходжу частіше, ніж тими, що біля мого дому. Мама дала мені з собою невелику тканинну сумку з однією лямкою, ножа та настанови про те, які саме рослини потрібно знайти та яку їхню частину треба обрізати. Наче нічого складного, тому це навряд чи зайняло б багато часу, особливо враховуючи, що до запланованої зустрічі з Ігорем ще довго.

Біля самих воріт я зустріла Ольгу в компанії її подруг, які стояли біля однієї з хат. Їхні посмішки та веселий сміх одразу ж зникли з облич, а в поглядах з’явилася зневага. Цікаво, чого їм Ольга наплела про вчорашнє? Судячи з сорому в її погляді, виходить, що це я штовхнула її в лапи чудовиська, а не вона мене. Але якщо совість мучить, то не все так погано. Все ж вона добра людина, нехай і надто піддається паніці.

— Хоча, хто б говорив? — сказала я сама собі, відводячи погляд від них. — Як мала дитина сьогодні сльози пускала.

Коли ж я нарешті вийшла за межі села, мою увагу привернуло те, що на пшеничному полі, яке було прямо за воротами, вже працювали люди. Вони зрізали золотисті пшеничні стебла серпами та складали їх на ряднини. Це було спільне поле, і кожен прикладав руку до роботи на ньому. Але мисливці від цієї роботи позбавлені. Це, до речі, одна з причин того, що мене недолюблюють однолітки, яким доводиться працювати на полях, поки я час від часу ходжу з батьком до лісу. Не справедливо на їхню думку, але нехай спробують обійтися без м’яса та шкур, або ж самі сходять до Заброди. Половина місцевих і підійти боїться до лісу. Не без причини, звісно.