Розділ 4. Посипай голову попелом

Наступного дня не залишилося й сліду від тієї зливи, що так рясно полила землю, а на небі не було жодної хмари чи навіть натяку на щось, що могло б завадити сонцю відігріти все навколо.

— Але ж як я його ненавиджу, — пробурмотіла я і підтягнула ковдру на голову.

Сонце дає життя більшості живих істот, але мені ніколи не подобалася сонячна погода — я віддаю перевагу хмарній, але без дощу. Та все ж, думаю, не варто спокушати долю та змушувати батька поливати мене холодною водою. Хоча дивно, що він досі цього не зробив.

Але не час про це думати, сьогодні план моєї помсти буде втілено в життя.

Я повільно та невпевнено виповзла з-під ковдри та взялася вже одягати свої лляні штани, як із ковдри на підлогу щось упало. Напевно, через сонливість, я не одразу змогла впізнати, що саме порушило тишу. Але коли приглянулася краще, то побачила книгу з червоною обкладинкою, розміром з мою долоню. Це була книга, привезена Лебеком, про техніки бою короткими мечами — «Мистецтво бою імперського піхотинця».

Взагалі, якщо поглянути на всі книги, що привіз мені Лебек, то вони на різні теми та не мають між собою нічого спільного. Він сам пояснив це тим, що, хоча Імперія і друкує книги тисячами, всі вони від початку і до кінця описують свою тему. Тому майже неможливо знайти дві книги від різних авторів, що описували б щось одне: альтернатива просто не потрібна. Хоча й мінуси в такому підході є — вміщуючи так багато інформації на сторінки однієї книги, писарі просто жертвують зрозумілістю написаного. І якщо ти тільки навчився читати, це створює складнощі.

Але через те, що мене навчили читати ще в ранньому дитинстві, для мене ця проблема не була помітною. Лише деякі слова були незнайомі, але і їх мені пояснювала мама, яка у свою молодість навчалася в одному з університетів Імперії, хоча й не довго.

Ще раз швиденько переглянувши картинки з різними позиціями та техніками бою, я усміхнулася, уявивши, як могла б реалізувати це все у боях на палицях із хлопцями. Звісно, якби вони зі мною все ще дружили. Та все ж, поклавши книгу під подушку, я почала одягатися в повсякденний одяг.

Хоча прохід з моєї кімнати до вітальні, яка одночасно була і кухнею, не мав дверей, а їх заміняла лише завіска з мішковини, запах свіжоприготованого сніданку я відчула лише тоді, коли відхилила її. На столі стояла одна миска з пшеничною кашею та двома невеликими шматками м’яса. Від неї все ще йшла пара, але, схоже, в хаті не було жодної живої душі. Я швидко заглянула в спальню батьків, але й там нікого.

Куди ж вони могли піти, так і не сказавши мені ні слова?

— Ну, значить, було якесь діло, — промовивши це, я одразу ж вкинула ті два шматочки м’яса до рота, проігнорувавши кашу, і вийшла на вулицю.

Дивно, але тут теж нікого не було, наче всі одночасно зникли й залишили все на своїх місцях. З димоходів деяких будинків йшов дим, а кури та качки вже були випущені з сараїв і бігали вулицею, щипаючи траву та ловлячи комах.

Я вже почала б панікувати, але почула зі сторони воріт, що виходять до лісу, голоси, які ледь доносилися. Однак я так і не змогла розібрати, про що саме там говорили, та чи взагалі говорили. Тому, ще раз оглянувшись навколо, я пішла в їхню сторону, щоб зрозуміти нарешті, що тут коїться.

Відчинивши напівприкриті ворота, я все ж побачила людей, а якщо бути точною — їхні спини. Зупинившись, я обвела всіх поглядом, намагаючись знайти своїх батьків, і це було не так просто, адже хоч поселення і засноване біженцями від війни та епідемій лише чотирнадцять років тому, все ж проживало тут близько сотні жителів, що не так уже й мало. Лише з другого разу мені вдалося побачити свою маму, а батька так і не знайшла. Але результат уже гарний, тому я, не витрачаючи часу, одразу ж пішла до неї, протискаючись поміж людей.

— Мамо, що тут сталося, чому всі тут? — запитала я, ставши поруч.

— Ти добре запам'ятовуєш прочитане в книгах, а це не змогла. Лесь сьогодні вперше йде до лісу сам, обряд проходить, — не відводячи погляду, сказала мама.

Злегка здивована тим, що забула про це, я поглянула туди, куди був спрямований погляд мами. Попереду стояли четверо чоловіків, троє з них обличчям до нас і дивилися в наш бік: мій батько; Беримир — староста селища, як і завжди у своїй сірій рясі; Вітольд — старший брат Леся, напевно, повна копія мого батька, якби не коротке волосся та пов’язка на лівому оці. А єдиний із них, хто стояв спиною до нас, був сам Лесь. Хоча з першого погляду так і не скажеш, через ведмежу шкуру, що на нього накинули.

— Колись і тебе так само будуть проводжати на перше самостійне полювання. Звісно, якщо ти не передумаєш стати мисливцем, — із надією в очах на мою відмову від мисливства, сказала мама, поглянувши на мене.

Не думаю, що щось може змусити мене відмовитися від цього ремесла. Мені подобається ходити лісом, вистежувати тварин та вирішувати їхню долю. Звучить жорстоко, але людина, близька до мисливства, не дасть збрехати про те, яке задоволення отримуєш під час спуску тятиви. І не важливо навіть, чи влучив ти, саме очікування на результат і є головною здобиччю.

— Я багато пропустила?

— Ні, лише довгу та нудну промову Беримира до Святобора, щоб той не змусив Леся блукати лісом. А ще настанови самому Лесю, щоб він ненароком не вбив тварину з дитинчам.

Мені захотілося більш детально розпитати маму про цей обряд, але це бажання одразу перебив Беримир, який на весь голос, наче голодний віл, продовжив свою промову, одночасно поклавши руку на плече Леся.