Розділ 3. Полювання у Великому Лісі

З погляду Діани

Ми з батьком вийшли на вулицю та обійшли будинок, позаду якого була невелика прибудова — майстерня, де він проводив свій вільний час, постійно щось роблячи та проводячи там іноді цілі дні. Небо вже наполовину вкрилося хмарами. Не сказати, що вони були чорними, та все ж давали знати, що дощу мало не буде. Це вперше я йду на полювання в таку погоду, тому мені навіть якось цікаво, що буде далі.

Батько відчинив двері й одразу ж відчувся запах струганого дерева та обробленої шкіри. На самих дверях із внутрішньої сторони висіли три плащі, два із яких він одразу зняв із гачків та кинув один мені. 

— Одягай його темнішою стороною назовні, я покрив їх сумішшю з травами та жиром і тому вони не будуть пропускати воду.

— Фе, — протягнула я відреагувавши на цю гидку новину. — Вони й раніше не погані були.

— Діано, краще носити на собі таке, ніж бродити лісом мокрою до нитки. Та і воно не масне, щоб викликати огиду, — із насмішкою сказав батько та увійшов до прибудови. — Був у нас в загоні один довговухий, теж не любив носити подібні накидки. І знаєш що?

— Що? — відповіла я імітуючи зацікавленість, так наче не знала до чого хилить батько.

— Поховали його під деревом, як якогось знедоленого. Землю втоптали, щоб не провалювалась і не утворювала виямку, листям присипали та навіть ніяк не позначили місце. Так в розвідці й ховають померлих. Тому здоров’я краще берегти, особливо коли йдеш до цього богами забутого лісу.

Змирившись із цим я одягнула плащ та накинула на голову капюшон, а батько не змусив себе довго чекати й вже за мить стояв з усім необхідним у дверях.

— Ось, тримай стріли, лук і тятиву. Її поки що не натягуй.

Зачинивши двері, він накинув на себе плаща, повісив колчан на пояс, а лук залишив в руках, що і я повторила за ним. Знову обійшовши будинок, ми вийшли за ворота.

Стежка проходила поміж сотні пеньків, що залишилися після побудови будинків та частоколу. Дорога не була довгою, але вже за сотню кроків до лісу в мене виникло відчуття, яке відчувають люди, що давно не були вдома. Таким і був Великий Ліс Заброда, не дарма його так назвали.

— Батьку, а чому ви вирішили оселитися саме тут? Схоже, мама та інші бояться цього лісу, а живемо прямо біля нього.

— Тоді, доню, ми тікали від більш страшних бід — війн, епідемій та політики. Хоча це ніяк не применшує небезпеку цього лісу. Ви, нове покоління, народилися тут, загартувалися нашими страхами, і вам не страшно.

— То невже ти теж боїшся?

— Боюся. Боюся за тебе, за Мілену, і за всіх наших людей. Та все ж, вовків боятися — в ліс не ходити. Та і поки ми не заходимо занадто далеко, все буде добре.

— А як зрозуміти, що зайшов задалеко?

— Ну як зустрінеш песиголовців чи чорта — вважай, що задалеко, — вирішив пожартувати батько, але після цього вже більш серйозним тоном продовжив: — А взагалі, краще повертай назад, якщо побачиш зелений густий туман, що стелиться землею. Про нього ти вже знаєш.

За розмовою ми увійшли до лісу. Сонце було остаточно поглинуте чорними хмарами, а його проміння, що все ж змогло пробитися через них, зустрічало на своєму шляху густі крони дерев.

Щойно ми зайшли під покрову дерев, батько змінився. Завжди так, кожного разу як ми з батьком покидаємо безпечну місцину, його немов підміняють. Спершу я навіть побоювалась його в такому стані, та мама говорить, що то звичка ще із війни, і в такі моменти він стає найнадійнішою людиною на всьому світі, а місце біля нього — найбезпечніше. 

— Добре, натягуй тятиву і старайся не відставати, — сказав він прискоривши хід.

Легко йому говорити, сам він натягує тятиву на лук без зусиль, а мені треба налягти усім тілом. І це при тому, що мій лук у два рази менше за той, що у нього. Та все ж мої тренування не пройшли дарма, і я швидко справилась із цим завданням та поспіхом рушила за ним.

Видимість в лісі ставала все гіршою, не лише через погане освітлення, а й постійно зростаючу кількість рослин, які, конкуруючи між собою, наввипередки тягнулися вгору. Стовбури деяких дерев не змогли б обійняти й троє здорових чоловіків.

На замальовках в старій книзі якогось картографа, що привіз мені Лебек, я бачила як цей ліс розрісся, займаючи напевно п’яту частину Континенту. А гори, що височіють з його центра, завжди манили до себе різних монархів, які вірили в золотоносні жили та посилали туди експедиції одна за одною. Не потрібно і говорити, що не те що до гір, а далі за зелений туман так ніхто і не зміг пройти та повернутись назад. А одного разу, втративши розум, старий Імператор послав на вірну смерть декілька армій, що в результаті й ослабило владу імператора перед сенатом, та заодно й Імперії.

Ми йшли поміж дерев досить довго, петляючи відомими лише батьку маршрутами. 

Великі дерева не дуже добре захищали від дощу, просто в якихось місцях лило менше, а в інших більше. Потрібно сказати, що плащі просочені жиром — геніальна ідея, він ніяк не заважає та не створює дискомфорту, а захищає від дощу дуже добре. Батько побачив, що я роздивляюся плащ, і вирішив задовольнити мою цікавість, злегка уповільнивши крок.

— Це не я придумав, а гноми. Хоча хвалити їх тут немає за що, вони це винайшли випадково.