Розділ 3. Полювання у Великому лісі

З погляду Діани

Ми з батьком вийшли на вулицю та обійшли будинок, позаду якого була невелика прибудова — майстерня, де він проводив свій вільний час, постійно щось майструючи та іноді проводячи там цілі дні.

Небо вже наполовину вкрилося хмарами. Не сказати, що вони були чорними, але все ж давали знати, що дощу буде не мало. Це вперше я йду на полювання в таку погоду, тому мені навіть цікаво, що буде далі.

Батько відчинив двері, і одразу ж відчувся запах струганого дерева та обробленої шкіри. На самих дверях із внутрішньої сторони висіли три плащі, два з яких він одразу зняв із гачків і кинув один мені.

— Одягай його темнішою стороною назовні, я покрив їх сумішшю з травами та жиром, тому вони не будуть пропускати воду.

— Фе-е, — протягнула я, відреагувавши на цю неприємну новину. — Вони й раніше були не погані.

— Діано, краще носити на собі таке, ніж бродити лісом мокрою до нитки. Та й воно не масне, щоб викликати огиду, — з усмішкою сказав батько і зайшов до прибудови. — Був у нас в загоні один довговухий, теж не любив носити подібні накидки. І знаєш що?

— Що? — відповіла я, імітуючи зацікавленість, наче не знала, до чого хилить батько.

— Поховали його під деревом, як якогось знедоленого. Землю втоптали, щоб не провалювалася і не утворювала виямку, листям присипали та навіть ніяк не позначили місце. Так у розвідці й ховають померлих. Тому здоров’я краще берегти, особливо коли йдеш до цього богами забутого лісу.

Змирившись, я одягнула плащ та накинула на голову капюшон, а батько вже за мить стояв із усім необхідним у дверях.

— Ось, тримай стріли, лук і тятиву. Її поки що не натягуй.

Зачинивши двері, він накинув на себе плаща, повісив колчан на пояс, а лук залишив у руках, що і я повторила за ним. Знову обійшовши будинок, ми вийшли за ворота.

Стежка проходила поміж сотень пеньків, що залишилися після побудови будинків та частоколу. Дорога не була довгою, але вже за сотню кроків до лісу в мене виникло відчуття, яке відчувають люди, що давно не були вдома. Таким і був Великий ліс Заброда, не дарма його так назвали.

— Батьку, а чому ви вирішили оселитися саме тут? Схоже, мама та інші бояться цього лісу, а ми живемо прямо біля нього.

— Тоді, доню, ми тікали від більш страшних бід — війн, епідемій та політики. Хоча це ніяк не применшує небезпеку цього лісу. Ви, нове покоління, народилися тут, загартувалися нашими страхами, і вам не страшно.

— То невже ти теж боїшся?

— Боюся. Боюся за тебе, за Мілену і за всіх наших людей. Але, як кажуть, вовків боятися — в ліс не ходити. Та й поки ми не заходимо занадто далеко, все буде добре.

— А як зрозуміти, що зайшов задалеко?

— Ну, якщо зустрінеш песиголовців чи чорта — вважай, що задалеко, — вирішив пожартувати батько, але вже серйознішим тоном додав: — А взагалі, краще повертай назад, якщо побачиш зелений густий туман, що стелиться землею. Про нього ти вже знаєш.

За розмовою ми увійшли до лісу. Сонце було остаточно поглинуте чорними хмарами, а його проміння, яке все ж змогло пробитися крізь них, зустрічало на своєму шляху густі крони дерев.

Щойно ми зайшли під покрову дерев, батько змінився. Це завжди так, кожного разу, коли ми з батьком покидаємо безпечну місцину, його немов підміняють. Спершу я навіть побоювалася його в такому стані, але мама каже, що то звичка ще з війни, і в такі моменти він стає найнадійнішою людиною на всьому світі, а місце біля нього — найбезпечніше.

— Добре, натягуй тятиву і старайся не відставати, — сказав він, прискоривши хід.

Легко йому говорити — сам він натягує тятиву на лук без зусиль, а мені треба налягти всім тілом. І це при тому, що мій лук у два рази менший за його. Та все ж мої тренування не пройшли даремно, і я швидко впоралася із цим завданням та поспіхом рушила за ним.

Видимість у лісі ставала все гіршою, не лише через погане освітлення, а й через постійно зростаючу кількість рослин, які, конкуруючи між собою, тягнулися вгору. Стовбури деяких дерев не змогли б обійняти й троє здорових чоловіків, а в деяких і п’яти було б замало.

На замальовках в старій книзі якогось картографа, що привіз мені Лебек, я бачила, як цей ліс розрісся, займаючи, напевно, п’яту частину Континенту. А гори, що височіють з його центра, завжди манили до себе різних монархів, які вірили в золотоносні жили та посилали туди експедиції одна за одною. Не потрібно й говорити, що не те що до гір, а навіть далі за зелений туман ніхто так і не зміг пройти та повернутися назад.

Одного разу, втративши розум, старий Імператор послав на вірну смерть кілька армій, що в результаті й ослабило владу перед сенатом, а заодно й Імперії.

Ми йшли поміж дерев досить довго, петляючи відомими лише батькові маршрутами.

Великі дерева не дуже добре захищали від дощу: в одних місцях лило менше, в інших — більше. Треба сказати, що плащі, просочені жиром та травами — геніальна ідея, він не заважає й не створює дискомфорту, а захищає від дощу дуже добре.

Батько помітив, що я розглядаю плащ, і вирішив задовольнити мою цікавість, злегка уповільнивши крок: