Розділ 2. Урок від батька

Ще рік тому саме я, ведений старими звичками, які так глибоко закарбувалися в моєму житті, прокидався першим з усіх. Але останнім часом моя дружина перейняла цю звичку, і тепер щоранку я прокидаюся не через безсоння чи погані сни, а від запаху смачної їжі та приємного для вуха постукування ножем по столу. І це справді дивно, адже я завжди думав, що вагітні жінки поводяться якось інакше, більш ліниво. Хоча, що може знати такий, як я, про виношування дітей?

Коли моя Мілена завагітніла вперше, я не знаходив собі місця і постійно переймався за неї. Але тепер, коли ми очікуємо вже на другу дитину, яка, за словами Відьми, має бути хлопчиком, я спокійний і прекрасно розумію, що моя дружина краще знає свою природу. Я маю довіряти її відчуттям.

З кожною секундою та кожним вдихом запаху, що доносився із сусідньої кімнати, бажання ще полежати в ліжку зникало, а в животі наростав голод. Тому я не став марнувати час і почав одягатися, декілька разів поглянувши в дзеркало, що висіло у нас на стіні.

З дзеркала на мене дивився вже постарілий сорокарічний чоловік, який усе менше нагадував того юнака, яким я себе досі пам’ятаю. Хоча я й бачив ті ж самі карі очі та русе волосся, зібране в кінський хвіст, усе менше відчуваю щось спільне між собою та ним. Напевно, це завдяки моїй дружині та дочці, з якими я досі іноді поводжуся як підліток.

Провівши рукою по тижневій щетині, я подумав, що в моєму віці можна й відпустити бороду, як належить воїну в наших краях. Але роздуми про це краще відкласти на потім, бо голод дає про себе знати.

Нахиливши голову, я вийшов із кімнати, досі шкодуючи, що не зробив одвірок вищим, піддавшись на те, що так буде більш затишно. Але ці роздуми одразу зникли, варто було мені лише побачити мою Мілену.

Я бачу її щодня, але кожного разу це як уперше, і це не дивно, адже на всю імперську столицю не знайдеш когось прекраснішого за неї. Її світло-карі очі та довге чорне волосся завжди викликали в мене посмішку, так само як колись, уперше у військовому лазареті, де вона мене лікувала, покладаючи на це всі свої сили.

— Вчасно ти прокинувся, Ярополку, — сказала вона, не відводячи погляду від сковороди, наче й не рада була мене бачити. Але я занадто добре її знаю, щоб розуміти, що це не так, і вона просто намагається мене дражнити. — У нас якраз вода закінчилася.

Однією рукою вона підтримувала важкий живіт, а іншою обережно перевертала шматки риби, що вже набули золотистого кольору. І хоча останніми днями риба мені більше ніж набридла, я завжди радий усьому, що готує моя дружина.

— Я ж тільки вчора приносив, — якомога лінивішим голосом відповів я.

— Ми з Діаною запросто можемо з’їсти й твою порцію, — сказала вона, поглянувши на мене та демонстративно облизавши пальці, вимазані в риб’ячому жирі та олії. — Думаю, в тебе ще є час до того, як вона прокинеться.

— То вона ще спить? Зовсім ми її розпустили, — здивувався я.

Із самого дитинства моя дочка прокидалася не пізніше за мене, а тепер, коли вона вже шістнадцятирічна дівчина, її режим сну зовсім зник. Звісно, це її справа, і по господарству вона однаково допомагає, але жити стає легше, коли спиш, як нормальні люди.

— Вчора прийшла пізно, вже по темряві, — занепокоєним голосом сказала Мілена. — Десь на декілька хвилин раніше за тебе, коли ти повернувся з обходу.

Насправді я добре знаю, що вона часто бродить уночі околицями, і, напевно, треба було б за неї хвилюватися, як і належить батькові. Особливо враховуючи те, що живемо ми поруч із Забродою. Та я все ж добре навчив свою дочку, і вона запросто може за себе постояти в будь-якій ситуації, яка може виникнути в наших краях.

Але якщо це змушує хвилюватися її матір, то треба обов’язково провчити малу, щоб вона більше думала про батьків, а не тільки про себе саму.

— Треба це діло виправляти, — рішуче сказав я і, взявши два порожніх відра, вийшов надвір.

Жили ми на краю села, прямо під частоколом, що оточував наше поселення, через що до нас у вікна ніколи не потрапляло вранішнє проміння. Це було пов’язано з моїми обов’язками головного мисливця, тому я і побудував будинок там, де планувалися ворота, що виходять до лісу.

По правді кажучи, багато хто не хотів, щоб з цього боку взагалі був вихід у бік Заброди, бо досі боялися його. Але згодом усі звикли, хоча й до сьогодні можна по пальцях однієї руки перерахувати тих, хто наважується підійти до нього без зброї, не кажучи вже про те, щоб увійти до Великого лісу.

Єдиний на все поселення колодязь був у самому центрі села, де, біля будинку нашого старости, з’єднувалися всі вулиці, утворюючи невелику площу. Ми там завжди збиралися, коли треба було щось обговорити та прийняти рішення.

Спочатку ми трималися осторонь один від одного, тримаючись вихідців із наших же країн, але тепер, через багато років, навіть імперці не проти стати біля когось із наших — князівських. Ось як спільна біда та втеча від неї на край людського світу об’єднує народи.

Хоча на небі й не було жодної хмари, йдучи вулицею, я відчув запах дощу, що приносився вітром. Мій нюх ніколи мене не підводив, та все ж сподівався, що дощ обійде нас стороною, адже на сьогодні у нас ще були плани, а мокнути зовсім не хотілося.

Біля колодязя вже стояв сусідський хлопчина, який щосили намагався витягти відро з водою. Хоча такого бугая складно назвати хлопчиною — зростом та статурою він майже чоловік, хоча за віком і не далеко відійшов від моєї дочки. Він смикав за мотузку раз за разом, але вона не рухалася навіть на сантиметр.