Розділ 2. Літо, яке я запам’ятала

Мені було дванадцять, і я ще не знала, що людина може стати цілим світом, навіть якщо ніколи не обіцяла залишитися в ньому назавжди.

Літо завжди пахло свободою.

Принаймні для мене.

Не потрібно було щодня прокидатися заради школи, згадувати про домашні завдання за п’ять хвилин до уроку чи вдавати, що я уважно слухаю вчителя, коли насправді думками давно десь далеко. Можна було довше спати, гуляти до вечора, пити холодний чай, їсти морозиво, сперечатися через абсолютні дурниці й повертатися додому з таким виглядом, ніби я щойно пережила найважливішу подію у своєму житті.

Хоча, якщо чесно, іноді так воно і було.

Того літа мені виповнилося дванадцять.

Я ще не надто добре розуміла себе, не завжди могла пояснити, чому раптом стаю мовчазною або чому через одне необережне слово можу образитися на цілий вечір. Зате я вже чудово вміла стояти на своєму, сперечатися до останнього й робити вигляд, що мене абсолютно не хвилює чужа думка.

Особливо коли ця думка була протилежною до моєї.

— Лісо, ти довго ще будеш збиратися?!

Голос Аврори пролунав так голосно, що я почула його ще до того, як встигла вийти з дому.

— А ти довго ще будеш кричати?! — гукнула я у відповідь.

— Я не кричу!

— Звичайно. Ти просто вирішила, що весь район має знати про твоє існування.

— Фокс, я зараз піду без тебе!

— То й іди!

Я демонстративно зачинила двері.

За кілька секунд вони знову відчинилися.

— Ти серйозно?!

Аврора стояла на порозі, дивлячись на мене так, ніби я щойно скоїла найбільший злочин у світі.

— Абсолютно.

— Ти нестерпна.

— А ти галаслива.

— Я тебе колись приб’ю.

— Стань у чергу.

За моєю спиною почувся тихий сміх.

Вів’єн.

Вона стояла трохи осторонь, тримаючи в руках пляшку води, і спостерігала за нашою сваркою з тим самим виразом обличчя, який з’являвся в неї щоразу, коли ми з Авророю починали з’ясовувати стосунки через якусь нісенітницю.

— Ви можете хоча б один день провести разом без сварок? — запитала вона.

— Можемо, — одночасно відповіли ми.

Потім подивилися одна на одну.

— Але не сьогодні, — додала Аврора.

— От бачиш? — я розвела руками. — Вона сама починає.

— Я?!

— Тихо, — зітхнула Вів’єн. — Ми ще навіть не дійшли до інших.

І це було правдою.

Наша компанія рідко збиралася без галасу, суперечок або чиїхось геніальних ідей, через які потім усі отримували на горіхи.

Дерек був тим, хто міг розсмішити навіть людину, яка щойно вирішила більше ніколи в житті не усміхатися. Він постійно жартував, вигадував дурниці й іноді настільки захоплювався власними витівками, що забував подумати про наслідки.

Генрі був окремою історією.

Якщо Дерек вигадував дурниці, то Генрі міг узяти будь-яку з них і перетворити на справжню катастрофу. Особливо коли поруч був Лукас.

Мій молодший брат мав дев’ять років і чомусь вважав, що будь-яка ідея Генрі автоматично ставала хорошою, якщо її супроводжувало слово «прикольно».

Ноа зазвичай намагався поводитися розсудливо, але й він не завжди міг утриматися від суперечок. Особливо зі мною.

Ми могли сперечатися про музику, ігри, фільми, погоду, правильність чи неправильність чиїхось слів і навіть про те, хто першим запропонував піти гуляти.

Якщо хтось із нас казав «це очевидно», можна було бути впевненим: наступні десять хвилин ми доводитимемо протилежне.

Аврора була майже моєю копією в одному дуже важливому питанні: поступатися ми не любили.

Вів’єн доводилося мирити нас так часто, що я іноді підозрювала, ніби вона спілкується з нами виключно заради тренування власного терпіння.

А ще були Ліам, якого я знала вже певний час, і Ділара — моя тітка, молодша сестра мами, якій тоді було десять.

Іноді до нас приєднувалася Сандра. Вона не була постійною учасницею компанії, але час від часу з’являлася, спілкувалася з усіма, а потім могла надовго зникнути з нашого життя.

Тоді я не бачила в цьому нічого незвичайного.

Ми просто були компанією, яка проводила разом літо.

І я навіть не підозрювала, що саме в цій компанії на мене чекає людина, через яку я почну поводитися так, як раніше ніколи не поводилася.

Людина, через яку я вперше відчую, що означає чекати на зустріч.

І людина, через яку звичайне літо назавжди залишиться в моїй пам’яті.

— О, дивіться, принцеси прийшли!

Дерек помітив нас першим.

Він сидів на лавці й крутив у руках пляшку води. Генрі стояв поруч із Лукасом, щось йому пояснюючи, а Ноа сперечався з кимось про музику.

Ліам був трохи осторонь.

Я побачила його майже відразу.

Не знаю, чому саме того дня звернула на нього особливу увагу. Можливо, тому, що сонце падало йому на обличчя, а він слухав Дерека з тією легкою усмішкою, яка з’являлася в нього, коли той знову говорив якусь дурницю.

Можливо, тому, що Ліам завжди здавався мені трохи дорослішим за інших.

Йому було приблизно вісімнадцять чи дев’ятнадцять. Він мав власні справи, власні думки й зовсім інше життя, яке я тоді розуміла лише частково.

Але в ту мить я не думала про різницю у віці.

Я просто дивилася на нього.

І, мабуть, дивилася надто довго.

— Фокс?

Я різко повернула голову.

— Що?

Аврора примружилася.

— Ти чого зависла?

— Не зависла.

— Ага.

— Аврора, почни ще раз, і я піду додому.

— Ми ще навіть не встигли посваритися!

— Можемо виправити це просто зараз.

— Дівчата, — втрутилася Вів’єн, — може, спочатку привітаємося?

— Привітик! — весело вигукнув Дерек. — Я вже почав думати, що сьогодні ми залишимося без головного шоу.

— Яке ще шоу? — запитала я.

— Твої сварки з Авророю. Без них літо втрачає сенс.

— Тоді тобі доведеться розважатися самостійно.

— Я це роблю щодня.

— Ми помітили, — кинув Ноа.

Генрі зареготав.

— До речі, Лукас сьогодні запропонував геніальну ідею!