Річ, про яку я промовчала.

У вівторок я прокинулася за хвилину до будильника.

Таке трапляється рідко.

Зазвичай я відкривала очі від настирливого дзвінка й кілька секунд намагалася зрозуміти, за що мені це все. Цього разу я просто лежала, дивилася на стелю й думала про вчорашній день.

Про документи Ольги Володимирівни. Про шість сторінок документів, які надіслала Юля. Про мамине повідомлення, на яке я так і нормально не відповіла.

Точніше, відповіла.

Написала, що втомилася.

Дуже змістовно, Дар'є.

Ще трохи - і можна видавати збірку найкоротших відповідей на найважливіші запитання.

І ось після цих ранкових роздумів я нарешті взяла телефон до рук.

Від мами нових помідомленнь не було.

Я чомусь затримала погляд на нашому вчорашньому листуванні. Мені хотілося написати їй щось тепле, запитати як вона, чи все в неї добре. Але я не знала, як почати розмову так, щоб вона не подумала, ніби я знову виправдовуюся за свою поведінку.

Тому просто заблокувала екран.

Іноді я могла витратити пів години  на пошук правильних слів, а в результаті не написати нічого.

На кухні я  поставила чайник і відкрила холодильник. На полиці фруктів - лежало яблуко. Я взяла його, обполоснула й відкусила шматочок.

Телефон завібрував.

Юля:

" Доброго ранку, рятівнице моя!"

За кілька секунд прийшло наступне повідомлення.

" Я вчора все відправила. 

Директорка сказала, що документи чудові і робота виконана дуже добре. Я тобі винна каву!"

Я всміхнулася.

" Тоді запам'ятай це. Я можу нагадати."

" Та я серйозно! Без тебе я б досі сиділа над ними".

Я набрала:

" Наступного разу спробуй почати раніше."

Подивилася на повідомлення й стерла.

Замість цього написала:

" Рада, що все вийшло♥"

Юля поставила реакцію у вигляді сердечка(♥), і розмова закінчилася.

Я поклала телефон на стіл.

Мені хотілося сказати їй, що вчора я теж мала свої плани. Що мені теж іноді хочеться провести вечір без чужих документів, термінових прохань і повідомлень, на які потрібно негайно відповідати.

Але Юля не змушувала мене допомагати. Вона - попросила, а я - погодилася.

Ця думка була незручною.

Набагато легше було б образитися на неї, ніж визнати, що я сама знову зробила вибір, якого не хотіла робити.

Я допила ранкову каву, зібрала сумку й вийшла з дому.

***

У коледжі мене зустріла Уляна.

Вона стояла біля аудиторії, притискаючи до грудей зошит, і мала такий вигляд, ніби прийшла не на заняття, а на власний суд.

- Дар'є Юріївно, тільки не сваріться.

Я зупинилася.

- Доброго ранку, Уляно. Тепер мені вже страшно☺.

- Я зробила домашнє завдання.

- І це причина для паніки?

- Я просто хочу, щоб ви перевірили його до початку пари.

Вона простягнула мені зошит з конспектом.

Я перегорнула кілька сторінок. Робота була виконана, хоча в одному місці довелося перечитувати речення двічі, щоб зрозуміти, де закінчується думка й починається наступна.

- Уляно, а ти сама розумієш, що тут написала?

Вона зазирнула через моє плече.

- Якщо чесно, коли писала, то розуміла.

- Це вже непоганий початок.

- Ви ж не поставите погану оцінку?

Я підняла на неї очі.

- А ти виконала завдання, щоб навчитися, чи щоб я тебе похвалила?

Уляна замислилася.

- І те, і те.

Я засміялася.

- Принаймні чесно. Сідай, розберемо після лекції.

Вона помітно розслабилася.

- Я знала, що ви добра.

Усмішка сама з'явилася на моєму обличчі. Звична, майже автоматична.

- Іди вже, поки я не передумала.

 Уляна засміялася й побігла до аудиторії.

А я ще кілька секунд стояла біля дверей.

" Я знала, що ви добра."

Чомусь ці слова залишилили по собі дивне відчуття.

Ніби доброта була не рисою характеру, а обіцянкою, яку я мала виконувати щодня. І якщо хоча б раз поводитимуся інакше, хтось обов'язково помітить різницю.

Я похитала головою й пішла до викладацької.

Не можна ж сприймати кожну фразу, яку говорять студенти.

Принаймні, я дуже хотіла в це вірити.

*****************************************************************************************************************************

До обіду день ішов звичайно. Пари, зошити, запитання студентів, робочі документи, коротка розмова з колегою в коридорі.

Я навіть встигла забути про вчорашній вечір...... 

Майже....

Після останнього заняття я повернулася до викладацької, щоб забрати речі. Ольга Володимирівна сиділа за столом і переглядала якісь документи.

- Дар'є Юріївно, ви вже додому?

- Так. Сьогодні  планую влаштувати собі розкішний вечір без роботи.

- О, тоді не затримуватиму. До речі, ще раз дякую за вчорашню допомогу.

- Та нічого страшного.

- Для вас, можливо. А я вчора вже не знала, за що хапатися.

- Якщо вам колись знадобиться допомога, звертайтеся. Я серйозно.

- Добре. Домовилися.

Я сказала це легко, навіть не замислюючись.

Ольга Володимирівна знову взялася за свої документи, а я почала застібати сумку.

-  І ще одне, - додала вона. - У п'ятницю буде нарада.  Нам потрібно підготувати матеріали на наступний тиждень. Я напишу вам, що саме.

- Добре, чекаю.

Я вийшла з викладацької,  спустилася сходами й тільки біля виходу зрозуміла, що мене щось зачепило.

Не нарада. Не матеріали. Навіть не те, що попереду знову була робота.... Багатооооооо роботи.