Розділ 51. Тарас

Останню сторінку я прочитав учора вночі й повернувся до неї сьогодні вранці. Думав, що пропустив якийсь рядок. Героїня закінчила телефонну розмову із сином, залишила ключі на столі й вийшла з дому. У наступному, короткому розділі син приїжджав по її речі. Про її смерть повідомляли кількома реченнями, без опису того, як саме це сталося. Потім він знаходив записку, яку вона почала писати й не закінчила.

Я знав, що це роман. Мама кілька разів говорила мені про вигаданих людей, інші міста й події, але до останньої сторінки я не розумів, наскільки близько вона дозволить їм підійти до нас.

Учора ми домовилися поговорити сьогодні. Я не хотів дзвонити з самого ранку. Мама могла ще спати, та й мені треба було спершу вирішити, що я хочу запитати. Чому героїня померла? Чи мама уявляла, що я відчув, читаючи цей розділ? Обидва запитання звучали як вимога виправдати книжку переді мною.

О десятій мені написала Іра: «Ти дочитав?» Я відповів, що так. За кілька секунд вона подзвонила.

— У коментарях пишуть, що мама теж могла померти, — сказала вона.

Я відкрив посилання, яке Іра надіслала. Хтось виклав фото останньої сторінки поруч зі старою новиною про мамин від’їзд. Підпис був короткий: «А якщо це вона написала про себе?» Далі йшли коментарі від людей, які не читали роман, але вже знали, що Ольга Пелипчук зникла після розлучення. Один стверджував, що її давно ніхто не бачив. Інший писав, що навіть діти не знають, де вона.

— Я бачив її кілька місяців тому, — сказав я.

— Я знаю. Скажи їй, що це треба зупинити.

— Спочатку поговорю з нею.

Іра помовчала.

— Вона сьогодні відповідає тобі?

Я подивився на нашу переписку. Востаннє ми говорили вчора ввечері.

— Ще не дзвонив.

— Тарасе.

Я завершив розмову й набрав мамин номер. Виклик ішов довго, потім увімкнулася голосова пошта. Я написав: «Подзвони, коли побачиш. У мережі розганяють чутки через фінал». Повідомлення не мало позначки про доставлення. Мама іноді залишала телефон заряджатися вдома, коли йшла до моря. Я це знав. Усе одно набрав її ще раз.

До обіду допис поширили кілька великих книжкових сторінок. Більшість людей просили не переносити фінал роману на життя авторки. Інші писали, що це «занадто точний збіг». Знайшлася людина, яка пригадала, що мама не дала інтерв’ю після публікації й не з’явилася на презентації в Одесі. Презентації в Одесі ніхто не планував. Відсутність події теж перетворилася на доказ.

Мені подзвонила агентка мами. Ми познайомилися, коли я шукав її після ювілею. Тоді я сердився на агентку за те, що вона знала більше за мене. Сьогодні впізнав її голос і відчув полегшення.

— Ольга не відповідає? — запитала вона.

— Поки ні. Ви говорили з нею сьогодні?

— Учора. Я вже зв’язалася з видавництвом. Вони можуть написати, що авторка в безпеці, але чекають її згоди.

— У вас є інший спосіб із нею зв’язатися?

— Напишу господарці її квартири. Вона іноді допомагає нам із доставками.

Я подякував і поклав слухавку. Господарка була тією самою жінкою, яка поливала квіти під маминим балконом. Я згадав, як одного разу мама попросила її прийняти книжкову посилку, бо вранці в неї зламався домофон. Від цього спогаду стало спокійніше. Поки я сидів із телефоном у руці, мама, найімовірніше, стояла в черзі по хліб або сперечалася з продавчинею через наголос. За двадцять хвилин вона подзвонила сама.

— Тарасе, я була на ринку. Телефон вимкнувся, — сказала вона. — Агентка передала, що ти шукав мене.

Я сів. 

— Люди пишуть, що ти померла. Через кінець книжки.

— Я вже побачила.

— З Ірою теж хтось поділився цими думками. Вона дзвонила мені.

— Як вона?

— Налякана. Я сказав їй, що бачив тебе й ми говорили вчора. Їй цього замало.

Мама не відповіла відразу. Я чув звуки вулиці, потім двері її під’їзду. Вона піднімалася сходами й дихала трохи важче, ніж зазвичай.

— Можеш передати їй, що я щойно з тобою говорила, — сказала вона.

— Передам. Але завтра з’явиться новий допис. Може, напиши сама, що з тобою все гаразд?

— Напишу через видавництво. Я вже відповіла агентці.

Я мав би заспокоїтися. Мама була жива, говорила зі мною й збиралася розвіяти чутки. Натомість я дивився на розгорнуту книжку й не міг прибрати палець з останньої сторінки.

— Чому ти так закінчила роман? — запитав я.

За мить у слухавці стихли вуличні звуки. Мабуть, мама зайшла до квартири.

— Ми ж збиралися поговорити про нього, — сказала вона. — Я знаю, що фінал важко читати.

— Я спочатку думав, що не так зрозумів. Потім перечитав.

— Я не писала про себе, Тарасе.

— А я не питав, чи ти збираєшся помирати. Я питаю, чому твоя героїня помирає після розмови із сином.

Мама довго мовчала. З коридору до мене долинули чиїсь кроки, і я відступив убік, пропускаючи колегу. Розмова, яку я готував від ранку, нарешті почалася, а я стояв із книжкою в руці посеред робочого дня.

— Я не хочу відповідати на це поспіхом, — сказала вона. — Ти зараз можеш говорити?

— Можу, якщо вийду надвір.

— Тоді вийди. Я поставлю покупки й передзвоню за десять хвилин.

Я погодився. Перед тим як завершити дзвінок, вона додала:

— Ірі, напевно, теж треба написати. Я зроблю це сама.

Я закрив книжку й відправив сестрі коротке повідомлення: «Щойно говорив із мамою. Вона вдома й у порядку. Сама тобі напише». Після цього вийшов надвір чекати її дзвінка.