Розділ 50. Ольга

Перший допис мені показала агентка через три дні після виходу книжки. Читачка написала, що роман нагадує їй історію мого розлучення, про яку взимку повідомляли одеські сайти. Вона не стверджувала, що герої списані з моєї родини. Запитувала, чи хтось іще помітив схожість.

Під дописом було дев’ять коментарів. Двоє відповідали, що помітили, один просив не шукати авторську біографію в кожній книжці. Решта говорили про фінал. Я перечитала саме їх і написала агентці, що все гаразд. Вона відповіла: «Поки так».

Наступного ранку коментарів стало понад сотню. Хтось знайшов стару статтю про наш ювілей і виклав уривок поруч з анотацією до роману. Інша читачка згадала інтерв’ю Романа: у книжці чоловік героїні теж говорив на людях так, що кожне окреме слово здавалося правдивим. Люди сперечалися, чи достатньо цього для порівняння. Потім хтось додав світлину зі сторінки фонду, де поруч стояли Іра й Ліза.

Я дивилася на неї довше, ніж на решту допису. Знімок був відкритий для всіх уже майже рік. Його бачили гості фонду, актори театру, друзі Іри. Тепер під ним стрілками позначили обличчя й підписали, ким кожна жінка доводиться Романові.

Я попросила агентку не надсилати мені більше посилань, якщо там не з’явиться щось, на що треба відповідати. За годину сама відкрила пошук. Хотіла перевірити, чи моє прохання справді розумне. Я знаходила нові дописи швидше, ніж устигала прочитати попередні.

Одна дівчина склала таблицю: вік героїні, кількість дітей, професія чоловіка, дата від’їзду. Частину рядків позначила як збіг, частину — як вигадку. Вона дійшла висновку, що книжка «відсотків на сімдесят автобіографічна». Я не знала, як вона це порахувала. У романі героїня ніколи не жила в Одесі, а її старший син працював у лікарні. Та коли дівчина дійшла до нього, написала: «У реальному житті теж є прийомний син, який залишився з матір’ю». Тарас ніколи не був просто «прийомним сином, який залишився». 

Я закрила сторінку й відкрила рукопис. На сорок сьомій сторінці героїня вперше розмовляла зі старшим сином після від’їзду. Я змінила цю сцену кілька разів. Тарас не впізнав би в ній нашої розмови, але читачам було достатньо того, що син узагалі приїхав.

Удень він написав сам: «Дочитав. Можна подзвонити ввечері?» Я відповіла, що можна. За кілька хвилин з’явилося ще одне повідомлення: «Бачив, що пишуть у мережі. Про це теж поговоримо».

Я залишила телефон на столі й вийшла по продукти. На площі продавали персики. Я купила три, хоча вони були тверді, і забула взяти молоко. Дорогою назад знову перевірила телефон. Тарас більше нічого не писав.

До вечора агентка надіслала повідомлення, попри моє прохання. До видавництва звернулися два журналісти. Один хотів поговорити про роман і моє особисте життя. Другий прямо запитав, чи не є книжка відповіддю на інтерв’ю Романа. Агентка вже відмовила обом від мого імені, але мала мене попередити. Я подякувала їй.

Потім відкрила сторінку книжки. Кількість відгуків зросла. Серед них були уважні розмови про персонажів, яких ніхто не порівнював із моєю родиною. Читачам подобалася впертість героїні; декого вона дратувала. Одна жінка написала, що в сцені на кухні впізнала власну матір, хоча зрада в їхній сім’ї не траплялася. Я прочитала її відгук двічі. На кілька хвилин мені стало легше. Книжку ще можна було читати як книжку.

На іншій сторінці хтось уже обговорював вагітність Лізи. Власне, обговорювали не роман — у моєму тексті молода жінка не чекала дитини. Людина знайшла давнє фото біля театру, порівняла його з новішим і зробила висновок. Під дописом просили не поширювати чуток. Їх усе одно поширювали.

Я написала Назарові, що побачила цю розмову. Він відповів, що зв’яжеться з видавництвом і попросить не підхоплювати її в рекламі. За годину на офіційній сторінці книжки з’явився допис про другорядну героїню, яка тримала крамницю в містечку. Жодного натяку на реальних людей. Я була вдячна їм за це, хоча розуміла: вони не могли змусити інших говорити так само.

О сьомій подзвонив Тарас. Я взяла слухавку з першого разу.

— Ти як? — запитав він.

— Сьогодні читала те, що не мала читати.

— Я теж.

Я сіла біля вікна. Три куплені персики лежали на підвіконні й нагрівалися від сонця. Один уже став м’якшим з одного боку.

— Книжку я прочитав учора вночі, — сказав Тарас. — Мені треба трохи подумати, перш ніж говорити про неї. Але я побачив дописи про Іру й Лізу. Ти знала, що це почнеться?

Я пригадала запитання Назара перед публікацією. Його позначки в рукописі. Юриста, який просив змінити два епізоди. Я могла відповісти, що не знала, наскільки швидко все станеться. Це було б правдою лише наполовину.

— Знала, що їх упізнаватимуть, — сказала я. — Не думала, що люди викладатимуть їхні фотографії поряд зі сторінками книжки.

Тарас помовчав.

— Поговорімо про це завтра, — сказав він. — Сьогодні я втомився й можу сказати не те, що хочу.

— Добре.

Ми попрощалися. Я поклала телефон і взяла з підвіконня персик. Він іще не дозрів, але від натиску пальця на шкірці залишилася вм’ятина. Я обережно повернула його на місце, взяла сумку й пішла до магазину по молоко, яке забула купити вдень.