Розділ 49. Ольга

Перший примірник приїхав у картонній коробці разом із рахунком за доставку. Кур’єр попросив підпис, я розписалася на екрані його телефона й піднялася сходами, притискаючи коробку до грудей. Вона була легка: видавництво надіслало тільки п’ять книжок. Решта накладу вже їхала до крамниць.

Я відкрила коробку кухонним ножем. На обкладинці стояла назва, яку ми з Назаром залишили після довгих суперечок: «Жінка, якої не стало». Під нею — моє ім’я. Я провела пальцем по літерах і поклала книжку на стіл.

Від тієї розмови з Назаром минуло кілька місяців. Я переписала п’ятий розділ, забрала сцену з надто впізнаваною сімейною фотографією, змінила професію старшого сина. Юрист видавництва прочитав рукопис і поставив запитання до двох епізодів. Один я переробила, бо він тримався на подробиці, яку знали лише члени нашої родини. Другий залишила: без нього героїня чинила б так, ніби не розуміє, що відбувається навколо.

Назар знову питав, чи я готова до чужого читання. За цей час я навчилася відповідати йому точніше. Я не знала, як почуватимуся, коли книжку прочитають Андрій та Іра. Знала, що не хочу ховати рукопис у шухляді. Назар прийняв цю відповідь і взявся за договори.

Промоплан агентка показала мені за місяць до виходу. Там були розмова для книжкового каналу, кілька коротких відео, запитання від читачів і зустріч в Одесі. Останній пункт я викреслила відразу. Решту ми скоротили до повідомлення про новинку й двох розмов, присвячених самій книжці. Видавництво погодилося. Їм, звісно, хотілося більше уваги, але ніхто не пропонував мені розповідати про Лізу перед камерою.

У першій розмові ведуча запитала, чому моя героїня так довго не відповідає дітям. Я розповіла про те, як писала цю частину, й про сторінки, які викинула, коли зрозуміла, що готової відповіді в героїні немає. Ведуча слухала, потім перейшла до фіналу. Наприкінці вона запитала, чи надихнули мене події власного життя. Я сказала, що в романі є переживання, які мені знайомі, а решта належить персонажам. Вона не стала уточнювати.

Тарасові я надіслала фотографію коробки, коли кур’єр уже пішов. Він передзвонив за кілька хвилин.

— То сьогодні? — запитав він.

— В електронному вигляді вже можна купити. Паперові мають з’явитися цього тижня.

— Мені могли б надіслати примірник раніше.

— Могли б.

Я сіла за стіл і взяла одну книжку до рук. На задній обкладинці був короткий опис, який ми переписували чотири рази. Тарас мовчав. Я знала, що він чекає, чи скажу я щось про зміст.

— Ти можеш її не читати, — промовила я.

— Тепер ще більше хочу прочитати.

— Там є речі, які ти впізнаєш. Деякі — вигадані. Я не хочу, щоб ти здогадувався сам, де яка, але й не можу скласти до книжки інструкцію.

— Мамо, я вмію читати романи.

— Знаю.

— Куплю її після роботи. Потім зателефоную, коли дочитаю.

Я хотіла попросити його не робити цього поспіхом, не читати в літаку чи між робочими зустрічами. Зупинилася. Він мав право обрати, де й коли відкриє книжку.

Після дзвінка я дістала всі п’ять примірників. Один залишила собі, другий відклала для Тараса. Ще один агентка просила підписати для перекладачки, з якою видавництво хотіло обговорити права. Два лежали без призначення. Я подумала про Іру, потім про Андрія, й повернула обидва до коробки.

Увечері агентка надіслала посилання на сторінку книжки в крамниці. Під обкладинкою стояла дата виходу й анотація. Жодного слова про мій шлюб. У перших читацьких відгуках також писали про героїню: одна жінка злилася на її дітей, інша вважала, що вона надто сувора. Я хотіла відповісти обом, але не стала. Ще вчора ця розмова існувала тільки між мною, Назаром і редакторкою. Тепер книжку відкривали люди, яких я не знала.

Пізніше я зайшла на сторінку видавництва. Вони опублікували обкладинку з кількома реченнями про роман і посиланням на замовлення. Поруч у стрічці були новини про інші книжки. Моє повідомлення не виділялося серед них. Я відчула полегшення й невелике розчарування, у якому не хотіла зізнаватися навіть собі.

Я не збиралася будувати промокампанію на тому, що сталося з моєю родиною. Але я написала книжку й хотіла, щоб її читали. Виявилося, ці два бажання прекрасно вміщуються в одній людині, хоча домовитися між собою їм важко.

Перед сном я знову взяла примірник. Знайшла сторінку з подяками. Там були Назар, агентка, редакторка. Тараса я теж згадала. Він ще не бачив цього рядка.

Я поставила книжку на підвіконня, бо іншої вільної полиці в квартирі не було. Уночі почався вітер, вікно тихо постукувало об раму. Я встала перевірити засувку й побачила обкладинку в тьмяному світлі з вулиці. Завтра Тарас купить свій примірник. Рано чи пізно книжка потрапить і до Одеси.

Я зачиняла вікно повільно, щоб не зрушити її з місця.