До розмови з Назаром я підготувала окремий файл. Виписала всі місця, про які він міг запитати: сімейну фотографію, сцену вечері, старшого сина героїні, який єдиний не знав про обман. Біля кожного пункту зазначила, що змінила. Інше місто. Інша професія чоловіка. Діти не двійнята. Замість ювілею — звичайна недільна зустріч.
Коли Назар з’явився на екрані, я відкрила свій список. Він теж приніс нотатки, але почав не з них.
— Перш ніж ми перейдемо до сторінок, я хочу дещо спитати. Навіщо тобі публікувати цей роман?
Я подумала, що недочула.
— Ти ж сказав, що текст працює.
— Сказав. Тому й питаю.
Ми сиділи в різних країнах, кожен перед своїм комп’ютером. За Назаровою спиною стояли книжкові полиці. За моєю — шафа, дверцята якої після ремонту щільно зачинялися. Я дивилася на неї, поки підбирала відповідь.
— Бо я його написала.
— Це причина завершити книжку. Не обов’язково видавати.
Мені не сподобався його спокій. Я знала, що Назар не намагається мене відмовити: він прочитав увесь рукопис за кілька днів, позначив розділи для обговорення, домовився про цю зустріч. Та в його запитанні я почула те саме, що у словах Тараса, коли він просив не мовчати після Романового інтерв’ю. Тоді всі хотіли, щоб я заговорила. Тепер, коли я сама обрала, що сказати, мені пропонували подумати ще раз.
— Ти вважаєш, що я написала його на зло Романові?
— Я не знаю, навіщо ти його написала. І ти можеш не відповідати мені. Але після виходу книжки це запитання з’явиться.
— Про інших авторів не питають, чому вони друкують завершені романи.
— Про інших авторів не вийшла стаття з фотографіями їхньої родини за місяць до того, як я прочитав рукопис про зраду всередині родини.
Я взяла ручку й закреслила у своєму списку слово «фотографія». Його ще можна було змінити. І я вже уявляла, як перепишу сцену, щоб ніхто не згадав знімок біля машини.
— Я не називала справжніх імен, — сказала я. — У книжці немає компанії, театру чи фонду. Я не описувала розмов, яких не чула, ніби знаю їх напевне.
— Саме тому я можу працювати з цим як із романом. Але ти залишила впізнавані стосунки. Чоловік, молодша жінка, двоє дітей, які знали, і старший син, який шукав матір після її від’їзду. Тарас упізнає себе без допомоги журналістів.
Я відклала ручку. Перед тим як надіслати файл, я перечитала розділи про старшого сина й сказала собі, що вийшов інший персонаж. Він працював у лікарні, мав інший характер, і сварка з матір’ю відбувалася зовсім не так, як у нас. Назар не запитав про лікарню. Він назвав Тараса.
— Я ще не говорила з ним про рукопис, — сказала я.
— Знаю.
— У мене є час до видання.
— Є. Тому я й ставлю запитання зараз.
Ми перейшли до сторінок. Назар запропонував скоротити початок: на його думку, я надто довго доводила читачеві, що подружжя мало щасливі роки. Я заперечила. Він показав два епізоди, у яких герої робили майже те саме, і я погодилася прибрати один. Потім ми обговорили фінал. Я боялася, що він попросить написати телефонну розмову, якою закінчувалася історія. Назар сказав, що її відсутність працює, якщо перед цим героїня вже зробила вибір.
Я записувала правки й майже забула про перше запитання. Воно повернулося, коли Назар знайшов у тексті сцену, де чоловік вимовляв переконливу напівправду про дружину на людях. Він прочитав її після Романового інтерв’ю й тепер хотів знати, чи я дописала сцену згодом.
— Ні. Вона була в рукописі раніше.
— Я так і думав. Залишимо її. Але зверни увагу на речення після неї. Там героїня ніби точно знає, що він думав. Для її точки зору це зайве.
Я поставила позначку. Цю правку зробила б і без його пояснень. Та мене зачепило, що Назар зазирнув саме в це речення. Я справді не знала, про що думав Роман перед камерою. Я знала лише, як він говорив.
Наприкінці ми домовилися, що я надішлю нову версію за три тижні. Після цього текст перегляне юрист, а вже потім Назар вирішить, кому його пропонувати. Він не обіцяв, що видавець погодиться. Я й не просила обіцянки.
— Ти можеш ще передумати щодо публікації, — сказав він перед тим, як завершити дзвінок.
— Ти теж можеш передумати працювати зі мною.
Назар усміхнувся.
— Якби хотів, не сидів би з тобою майже дві години над п’ятим розділом.
Коли екран згас, я залишилася за столом із відкритими нотатками. На запитання «навіщо?» я могла дати кілька відповідей. Писання повернуло мені роботу, коли я ледве могла прожити день без неї. Книжку я хотіла віддати людям, для яких писала всі попередні. Мені подобалося те, що вийшло. Усе це було правдою.
Я відкрила розділ із напівправдою чоловіка. Героїня слухала його й розуміла, як легко сторонній людині повірити кожному слову. Коли я писала цю сцену, інтерв’ю Романа ще не існувало. Але я вже знала, що він розповідає про мене Лізі, дітям, можливо, друзям. У мене з’явилося бажання покласти поряд іншу історію — таку, яку він не зможе виправити після мого відходу з кімнати.
Я не сказала цього Назарові. Мені не хотілося визнавати, що серед усіх причин видати роман є й ця. Особливо після того, як відмовилася відповідати Романові публічно. Я відкрила файл із правками й виправила речення, яке Назар позначив у сцені інтерв’ю. Тепер героїня не вгадувала чужих думок. Вона слухала слова, які чула на власні вуха, і вирішувала, що робити зі своїми.