Розділ 47. Ольга

Я дописала останній абзац у четвер, за десять днів до обіцяного терміну. Прочитала його вголос, виправила повтор одного слова й поставила крапку. Потім пішла мити чашку. Повернувшись, відкрила файл знову: крапка була на місці, а мені вже хотілося змінити речення перед нею.

Не змінила. Ще три дні перевіряла дати, імена й дрібниці, які могли загубитися після правок. Видалила сцену, без якої сюжет чудово обходився, хоча писала її майже тиждень. Знайшла згадку про собаку, що з’являвся на одній сторінці й ніколи більше. Собаку я залишила, тільки прибрала обіцянку, що він повернеться.

Файл був готовий у неділю ввечері. Я назвала його назвою роману й датою, прикріпила до листа та написала агентці: «Надсилаю повний рукопис. Можеш передати Назарові для читання». Назар працював із нею над моїми книжками кілька років: вона вела зі мною щоденні справи й домовленості, він читав завершений текст перед розмовою з видавництвом. Раніше я чекала від нього зауважень про темп, затягнуті розділи й фінал. Цього разу боялася, що він одразу впізнає людей, про яких я писала.

Я ще раз перевірила вкладення. Тоді натиснула «надіслати». Ніхто не зателефонував у ту ж хвилину. У квартирі стояли дві стопки роздрукованих сторінок, тарілка після вечері й немита чашка, яку я так і не віднесла до мийки. Я зібрала аркуші в одну теку й поставила на шафу. Стіл звільнився настільки, що за ним можна було поїсти, не пересуваючи ноутбук.

Наступного дня я прокинулася раніше, ніж звичайно. За останні місяці в мене з’явилася звичка подумки повертатися до рукопису ще до кави. Сьогодні я згадала речення з середини й потягнулася до телефона, щоб записати правку. Файл уже був у Назара. Я все одно занотувала думку, але не відкрила документ.

В обід агентка підтвердила, що отримала листа. «Назар прочитає до кінця тижня», — написала вона. Я відповіла «дякую» й пішла гуляти. Надворі було тепло, на набережній мили скло в кафе перед відкриттям сезону. Я пройшла повз лавку, де зазвичай сиділа, і дійшла до кінця вулиці, якої раніше не помічала. Там стояла пральня. Мені не потрібна була пральня, але я запам’ятала, коли вона працює.

У п’ятницю Назар попросив зателефонувати йому ввечері. До призначеного часу я встигла приготувати їжу, прибрати кухню й тричі переглянути нашу переписку. Про рукопис він нічого не написав. Рівно о сьомій я подзвонила сама.

— Я прочитав, — сказав він після привітання.

Назар завжди починав із сюжету. Міг похвалити діалог, посварити початок, попросити повернути сцену, яку я вважала зайвою. Цього разу він мовчав так довго, що я глянула, чи не обірвався зв’язок.

— І? — запитала я.

— Текст сильний. Мені треба буде пройтися з тобою по кількох розділах, але спочатку інше. Наскільки добре ти знаєш, що саме надіслала?

Я сіла за стіл.

— У мене була майже половина року, щоб це прочитати.

— Я не сумніваюся, що ти знаєш текст. Питаю, чи ти розумієш, як його читатимуть люди, які знають про твоє розлучення.

Я подивилася на теку на шафі. У романі не було Романа, Лізи, Андрія чи Іри. Я змінила вік, заняття, місто й саму подію, через яку героїня дізналася про зраду. Дещо вигадала цілком. Та я залишила те, заради чого взялася за книжку: жінка живе серед близьких, а потім довідується, що всі вони роками обговорювали її життя без неї. Читачам не знадобляться справжні імена, щоб помітити це.

— Розумію, — сказала я.

— Я впізнав окремі речі, хоча знаю твою родину лише з розповідей і публічних фотографій. Впізнають і ті, хто бачив вас наживо. Далі кожен вирішуватиме, що ти взяла зі свого життя, а що вигадала.

— Це роман. Я не називаю його документальною історією.

— Знаю. Як редактор я кажу, що він працює, але як агент маю сказати, що після публікації тобі ставитимуть запитання, яких зараз ти уникаєш. І запитуватимуть не лише тебе.

Я взяла ручку, що лежала біля ноутбука, й покрутила ковпачок. Мені хотілося відповісти, що в Романа вже було інтерв’ю, а про мене незнайомі люди писали все, що заманеться. Назар це знав. Я йому надсилала посилання, коли просила не коментувати нічого від мого імені.

— Ти пропонуєш мені прибрати книжку? — запитала я.

— Пропоную не надсилати її видавцеві завтра вранці. Я хочу уважно переглянути місця, за якими людей можна впізнати, і показати їх юристу. А ти маєш вирішити, чи готова, щоб цей текст читали твої діти.

Я не спитала, чи вважає він мене жорстокою. Він не міг відповісти на це за них. Ми домовилися зустрітися онлайн наступного тижня й пройти рукопис із початку. Назар ще раз сказав, що роман йому сподобався. Я подякувала, хоча запам’ятала насамперед решту розмови.

Після дзвінка я дістала теку з шафи. Відкрила на сторінці, де героїня знаходить стару сімейну фотографію й пригадує день, коли всі на ній справді були щасливі. Цю сцену я написала задовго до того, як побачила нашу фотографію біля машини в статті. Тепер вони здавалися схожими, хоча в романі ніхто не стояв біля машини.

Я могла переписати сторінку. Назар, можливо, навіть попросить. Але спершу хотіла зрозуміти, чи зможу дивитися на неї без думки про те, хто впізнає нашу родину. Я дочитала розділ до кінця, закрила теку й залишила її на столі.