Розділ 46. Ольга

Навесні господарка квартири запитала, чи я продовжу оренду. Ми стояли в коридорі біля шафи, яку нарешті можна було зачинити, і я не відразу зрозуміла, чому вона питає зараз. Вона показала мені дату в договорі. Минуло пів року відтоді, як я сюди приїхала.

Я попросила ще три місяці. Господарка записала це в телефоні й нагадала, що в травні поблизу площі ремонтуватимуть водогін. Воду можуть вимикати на кілька годин. Я подякувала за попередження. Вона пішла, а я залишилася з договором у руці й спробувала пригадати, як прожила тут стільки часу.

На кухні стояла та сама чашка, яку Тарас колись помив і переставив на іншу полицю. Поруч лежала запасна лампочка, досі не використана. На столі вже не вміщалися одночасно ноутбук, тарілка й усі роздруковані сторінки. Я складала аркуші в дві стопки: прочитані та ті, до яких треба повернутися. Стопки щоранку мінялися місцями.

Новий рукопис мав кінець. Поки що на екрані, а не на папері. Останні сторінки я написала два тижні тому й відтоді ходила навколо них, виправляючи все, що могло зачекати. У понеділок змінила ім’я другорядного героя, у вівторок повернула старе. Учора скоротила розмову в п’ятому розділі. Сьогодні помітила, що забула згадати про зламаний годинник, який мала героїня на початку. Ця помилка потішила мене: її можна було виправити за кілька хвилин.

Агентка раз на тиждень питала, як іде робота. Вона навчилася не просити уривків. Я навчилася відповідати точніше за «пишу»: «Вичитую середину», «Перевіряю, чи не суперечать одне одному дати», «До кінця місяця надішлю тобі файл». Останню фразу я написала вчора. Сьогодні вже не могла вдавати, що нічого не обіцяла.

Після обіду я пішла до моря. На набережній знову відкрилися кіоски, зачинені взимку. Двоє чоловіків фарбували поручні, обходячи табличку, на якій було написано, що фарба свіжа. Жінка з черешнями, яку я зустріла в перші дні, сиділа на своїй лавці без газети й годувала маленького собаку. Я привіталася. Вона спитала щось про погоду, я відповіла її мовою, що сьогодні тепло. Вона поправила мою вимову й схвально кивнула, коли я повторила слово. Про те, чому я живу тут сама, вона ніколи не питала.

Я сіла за кілька лавок від неї й перевірила телефон. Про Романа давно не було новин у стрічці, якщо не рахувати повідомлень про будівництво. Одне з них я побачила минулого тижня й відкрила: компанія завершила поверхи в житловому комплексі, через який банк затримував фінансування. На фотографії Роман стояв поряд з Андрієм і керівником майданчика. Я впізнала куртку сина; він носив її ще на моєму ювілеї.

Колись я б написала йому: «Вітаю з завершенням». Тепер я закрила новину. Не тому, що бажала їм невдачі. Просто не знала, що робити з короткою розмовою, яка могла б початися після цих слів.

Іра більше не телефонувала щодня. Вона писала зрідка, найчастіше про конкретні речі. Повідомила, що фонд провів виставку. Пізніше надіслала фотографію квітів із балкона. Я відповіла на обидва повідомлення. Про виставку написала: «Рада, що все вийшло». Про квіти спитала, чи не тісно їм у горщику. На те її зізнання після батькового інтерв’ю я так і не відповіла. Іра не просила. Можливо, вона теж розуміла, що кілька буденних повідомлень не повернуть нас до колишніх розмов.

З Тарасом ми зідзвонювалися щонеділі, якщо він був на зв’язку. Минулого разу він помітив за моєю спиною стопку аркушів і запитав, чи це вже вся книжка. Я сказала, що майже. Він попросив повідомити, коли її закінчу. Прохання прочитати я від нього більше не чула.

Дорогою з набережної я зайшла по хліб. Продавчиня вже поклала звичний буханець у пакет, але цього разу я попросила інший. Вона здивувалася й показала на той, що тримала. Я пояснила, що хочу спробувати хліб із насінням. Вона повторила за мною назву, виправляючи наголос. Я запам’ятала. Удома хліб виявився надто солоним, і я зрозуміла, чому не купувала його раніше.

Увечері відкрила останній розділ. Моя героїня сиділа за кухонним столом і збиралася зателефонувати людині, з якою довго не могла говорити. Вона не знала, чи їй відповіли б. Я спочатку написала для неї розмову. Потім видалила її: усе важливе в цьому романі сталося до дзвінка, а відповідь перетворювала кінець на обіцянку, якої я не могла дати ні героїні, ні читачам.

Я залишила її з телефоном у руці. Перечитала сторінку, зберегла файл і надіслала агентці повідомлення: «До кінця місяця рукопис буде в тебе».

За вікном хтось котив валізу по нерівній плитці. Шум наближався, затримався під моїм балконом і стих далі на вулиці. Я вимкнула ноутбук, прибрала зі столу прочитані сторінки й залишила другу стопку на завтра. У ній було ще чимало роботи. Уперше за довгий час я знала, із чого почну ранок.