Розділ 45. Ольга

Агентка надіслала мені посилання з припискою: «Можеш не відкривати. Пишу лише тому, що там використали твою фотографію». Я натиснула майже одразу.

Матеріал називався «Якою була родина Пелипчуків до гучного розлучення». На першому знімку ми з Романом стояли на презентації моєї книжки. Я тримала примірник, він поклав руку мені на плече. Цю фотографію вже показували в статті про його інтерв’ю. Тепер під нею написали, що ми «роками зберігали бездоганний вигляд подружжя».

Я перегорнула далі. Весілля Андрія. Випускний Іри. Знімок із дня народження Романа, де Тарас стояв позаду всіх і нахилявся, щоб поміститися в кадрі. Частину фотографій редакція взяла з відкритих сторінок дітей. Деякі я раніше навіть не бачила.

Під кожною була коротка історія, складена з того, що можна було розгледіти: «усміхнені діти», «затишне сімейне свято», «спільна відпустка». Наприкінці автор запитував, що змусило мене залишити близьких після стількох років разом. Я прочитала це речення й повернулася до фотографій. Принаймні там ми ще не мусили нічого пояснювати.

На одному зі знімків ми стояли біля старої машини на узбіччі. Роман обіймав мене за плечі, Тарас сидів на капоті, а Андрій та Іра тримали один одного за руки — не з ніжності, а тому, що я сказала не бігати близько до дороги. Вони тоді були ще малі. Знімав нас випадковий чоловік, якого Роман зупинив запитати дорогу. Я пам’ятала, як чоловік двічі натиснув кнопку, а Роман перевірив фотографії та попросив зробити ще одну: на першій Іра заплющила очі.

Ми їхали на кілька днів до друзів. Виїхали пізно, бо я не могла знайти сумку з дитячими речами, а коли знайшла, виявилося, що в машині майже немає пального. Роман бурчав дорогою до заправки. Потім купив там усім морозиво, і заднє сидіння швидко перестало слухати наші настанови не забруднити оббивку.

Тарас їхав біля вікна з книжкою на колінах. Андрій розпитував, скільки ще кілометрів, Іра намагалася рахувати зустрічні автобуси. Я сиділа попереду й подавала назад серветки. На тій дорозі мені було добре. Навіть коли діти сварилися, навіть коли Роман звернув не туди й ми втратили майже годину. Увечері він допомагав мені відмити від морозива Андрієву футболку у ванній кімнаті друзів. Ми сперечалися, чи слід замочити її до ранку. Роман наполягав, що впорається відразу, і тер пляму так ретельно, ніби від цього залежала вся поїздка.

Футболку він відіправ. Я пам’ятала, як повісила її на спинку стільця біля відчиненого вікна. Роман зайшов у кімнату, притиснувся чолом до мого плеча й сказав, що наступного разу візьме дітям морозиво тільки в стаканчиках, але все одно купив на паличках.

Я подивилася на дату під фотографією. Минуло майже п’ятнадцять років. До Лізи було ще далеко. Роман тоді їздив на перші великі об’єкти сам, повертався з роботи втомлений і часто засинав перед телевізором. Я дописувала свій другий роман, поки діти робили уроки. Грошей уже вистачало, щоб не рахувати покупки в магазині, але у відпустку ми все одно поїхали машиною, бо хотіли зупинятися дорогою.

У статті цей знімок стояв під заголовком «Сім’я, яку вона залишила». Я могла заперечити майже кожне слово в підписі. Та не могла заперечити саму фотографію. Ми справді були там разом. Роман тримав мене за плече, а я притулилася до нього без чиєїсь вказівки. Якби редактор запитав, чи була я того дня щаслива, я мусила б відповісти «так».

Це розсердило мене сильніше за статтю. Після від’їзду мені іноді хотілося переглянути наше життя так, щоб у ньому від самого початку знайти попередження. Я пригадувала дрібні сварки, його запізнення, свою втому. Уміла писати й знала, як повести читача до потрібного висновку. Але спогад про ту поїздку не піддавався. Роман не вдавав, що радіє дітям, коли просив зробити другий знімок. Я не вдавала, що хочу їхати з ним далі.

Телефон засвітився. Агентка питала, чи треба звернутися до редакції через використання моїх фото. Я написала, що передам посилання адвокатові. Він знатиме, чи є для цього підстава. Поки чекала відповіді, відкрила власний архів і знайшла інший кадр із тієї самої зупинки. На ньому Роман нагнувся зав’язати Андрієві шнурівку. Іра стояла поруч, нетерпляче тягнучи брата за руку, а Тарас сміявся з чогось поза кадром. Цю фотографію редакція не взяла: Романове обличчя було наполовину сховане, я взагалі залишилася за камерою.

Я збільшила знімок. На Романові була синя сорочка, яку він носив ще багато років після тієї поїздки. Він упирався коліном у гарячий асфальт, затягував вузол і, мабуть, казав Андрієві стояти спокійно. Дорогою до друзів він не раз просив нас усіх помовчати бодай хвилину, а ввечері пішов із дітьми гуляти, поки я розкладала речі. Ніщо з цього не робило його кращим або гіршим чоловіком на фотографії. Це просто був він, якого я знала.

Адвокат відповів, що перегляне матеріал. Я подякувала й відклала телефон. На кухні холонув чай. Я хотіла повернутися до рукопису, але замість цього ще якийсь час дивилася на знімок зі шнурівкою.

Потім зберегла його окремо, щоб більше не шукати серед чужих підписів. Закрила статтю й пішла розігрівати чай.