Розділ 44. Андрій

На ранок після інтерв’ю мене попросили принести до батькового кабінету документи для банку. Ми зібрали їх ще вчора: структуру власності, договори за поточними об’єктами, графік платежів. Я поклав теку на стіл, а батько відкрив її й почав перевіряти сторінки. Ми працювали разом багато років, і я добре знав, коли він читає, а коли виграє час перед розмовою.

— Ти вчора сказав, що інтерв’ю вийшло невдалим, — промовив він нарешті.

— Я сказав, що воно виставляє маму людиною, яка покинула сім’ю.

— Я не можу відповідати за те, що люди почули.

— Можеш відповідати за те, що сказав.

Батько закрив теку. На столі лежав його телефон екраном догори, але він не дивився на нього.

— Ти хочеш обговорювати мій шлюб чи документи, які приніс?

Раніше такі слова означали кінець розмови. Я мав забрати порожню чашку, вийти й повернутися до роботи. Тепер мені було далеко не двадцять, я керував частиною проєктів і знав, що після того, як вийду, інтерв’ю залишиться в мережі.

— Треба виправити сказане про маму.

— Ми вже попросили виправити статтю.

— Я про твої слова на відео.

Батько відкинувся на спинку крісла.

— Через годину банк хоче говорити з нами про фінансування. Люди чекають оплати за матеріали. На двох майданчиках підрядники вже питають, коли отримають наступний платіж. Якщо ми сьогодні влаштуємо другу публічну розмову про моє розлучення, ти особисто поясниш їм, чому замовлення треба відкласти?

Він перелічив саме ті справи, якими я займався останні два тижні. Усе було реальним. Банкір просив додаткові документи, постачальник бетону погодився зачекати лише до п’ятниці. Батькове інтерв’ю мало переконати партнерів, що він контролює ситуацію. Я злився на те, як він цього домігся, але не міг удавати, що справи компанії існують окремо від людей, які на нас працюють.

— Я не прошу сьогодні нового інтерв’ю, — сказав я. — Можна коротко уточнити, що мама підтримувала зв’язок із дітьми до від’їзду.

— Прекрасно. Тоді журналіст запитає, чому вона поїхала, не сказавши вам куди. Що ти відповіси?

Я знав відповідь. Мама дізналася, що ми з Ірою роками приховували батькову зраду, й не захотіла бачити нас. Можна було вимовити це вголос. Я робив це подумки відтоді, як Тарас повернувся з поїздки. Та перед батьком я мовчав. Він підсунув мені теку.

— Сьогодні на зустрічі говоримо про компанію. Якщо хтось торкнеться родини, відповідаю я. Ти не суперечиш моїй публічній версії. Зрозуміло?

— Вона неправдива.

— Ти сказав це вже тричі.

Я взяв документи. Хотів відповісти, що можу піти на зустріч і без нього, що цифри в теці підготував я. Але банк запросив нас обох. Батько знав це так само добре, як я.

— Зрозуміло, — сказав я.

Він повернувся до комп’ютера. Я вийшов із кабінету й зупинився в коридорі, бо не пам’ятав, куди збирався йти далі. На телефоні було повідомлення від Іри: «Ти дивився інтерв’ю?»

«Так», — відповів я.

«Він попросив тебе мовчати?»

Я дивився на її запитання, доки екран не згас. Іра знала батька й мене достатньо добре, щоб передбачити цю розмову. «Просив» було навіть м’якшим словом, ніж я сам ужив би. Я не відповів і пішов до переговорної.

Банкір прийшов із двома колегами. Ми провели зустріч без згадки про інтерв’ю. Батько пояснював строки, я показував графіки закупівель. Коли виникло питання про додаткове забезпечення, він передав мені слово. Я знав цифри до останньої позиції й бачив, як один із банкірів занотовує мої пояснення. У такі хвилини компанія здавалася мені справою, у якій я справді маю вагу. Наприкінці банкір запитав, чи варто очікувати змін в управлінні через особисті обставини власника.

— Ні, — сказав батько. — Андрій уже веде ключові проєкти. Ми працюємо за затвердженим планом.

Усі подивилися на мене. Я підтвердив, що графіки залишаються чинними. Про маму ніхто не спитав. Я зміг виконати свою частину домовленості, навіть не вимовивши її імені.

Після зустрічі прийшло повідомлення від постачальника: відвантаження можливе за умови платежу до вечора. Я переслав його фінансовому відділу, домовився про час і поїхав на один із майданчиків. За роботою було легше не відкривати телефон. Я розбирався з накладними, перевіряв матеріали й відповідав на дзвінки, які стосувалися лише будівництва. Іра подзвонила о шостій, коли я вже сидів у машині.

— Ти не відповів, — сказала вона.

— У мене були зустрічі.

— Що сказав тато?

Я подивився на територію за вікном. Робітники зачиняли ворота, біля виїзду чекала вантажівка.

— Просив не говорити з журналістами.

— А ти збирався?

— Я сказав йому, що інтерв’ю виставляє маму винною.

— І що він відповів?

— Нагадав про банк. Про платежі. Звичайну свою промову.

— Ти вже чув її три роки тому.

Я міцніше стиснув телефон. Тоді я вмовляв себе, що перечекаю й знайду кращий момент.

— Зараз від мене залежать платежі за двома об’єктами, — сказав я.

— Я знаю.

Вона нічого не додала. Мені хотілося, щоб Іра заперечила, назвала мене боягузом або хоча б нагадала, скільки людей працює у фонді, яким вона ризикує. Та вона лише сказала, що їй треба йти, і завершила розмову.

Удома я відкрив нашу з мамою переписку. Останнім там стояло її повідомлення ще до ювілею: вона питала, чи зможу я приїхати раніше й допомогти розставити гостей. Я відповів, що встигну. Приїхав майже вчасно, поцілував її в щоку, прийняв конверт і відтоді не чув її голосу.

Я міг написати їй зараз, що батькові слова про її усамітнення неправдиві. Вона й без мене це знала. Міг записати відео чи попросити Марину додати уточнення до наступного коментаря. Це побачили б і люди, які прочитали про неї лише в новинах. Між мною та цим рішенням уже не стояла нестача часу.

Я написав Ірі: «Тато заборонив мені суперечити його версії. Я погодився».

Повідомлення пішло. Я поклав телефон поряд і дістав із сумки документи, які мав переглянути до ранку. Батько не сидів тут зі мною й не тримав мене за руку. Завтра я знову піду до компанії, відчиню свій кабінет і робитиму те, заради чого сьогодні промовчав.