Розділ 43. Іра

Перший коментар я побачила під відео з інтерв’ю батька. «Дивна мати: сама втекла за кордон, а діти залишилися розбиратися з наслідками». Я натиснула на відповідь, щоб написати, що мама ні від кого не тікала, і зупинилася. Поруч лежав мій телефон із її повідомленням, на яке я так і не отримала відповіді. Я знала, чому вона поїхала. Та якщо написати це відкрито, довелося б пояснити, звідки я знаю.

До обіду під відео з’явилися нові коментарі. Хтось згадав мамині книжки й припустив, що розлучення їй потрібне для реклами. Інший написав, що жінка, яка залишила дітей, навряд чи вміє писати про любов. Я не знала, чи ці люди взагалі відкривали хоч одну її книжку. Читала далі й запам’ятовувала образи, хоча не хотіла.

Мене покликали до переговорної. У фонді ми готували невелику виставку: фотографії з майстерень для підлітків, зустрічі з авторами, кілька театральних читань. Ліза мала виступити в одному з них. Домовленість була давньою, ще до маминого ювілею. Тепер навіть список учасників нагадував мені про те, як старанно я колись зводила разом людей із двох частин батькового життя.

Керівниця фонду, Світлана, поклала переді мною лист від одного зі спонсорів. Він просив уточнити, чи виступ Лізи залишається в програмі та чи фонд «врахував репутаційні обставини». За ним надійшов іще один лист — від партнерів, які мали надати приміщення. Вони не відмовлялися, але пропонували відкласти оголошення виставки.

— Поки це два листи, — сказала Світлана. — Через день їх може бути більше.

— Ліза нічого не порушила в домовленості з фондом.

Світлана подивилася на мене поверх окулярів.

— Ти зараз відповідаєш як координаторка чи як її знайома?

Мені не сподобалося запитання. Гірше було те, що я не могла відповісти одразу.

— Як координаторка. Вона підготувала читання, ми затвердили програму.

— Добре. Тоді нам потрібне рішення, яке ти зможеш пояснити учасникам без розмов про свою родину.

Я переглянула листи. У жодному прямо не вимагали прибрати Лізу. Її ім’я стояло між рядками, поряд із батьковим інтерв’ю та новиною про розлучення. Моя посада теж раптом стала частиною цієї історії. Ми працювали у фонді з різними донорами, але компанія батька фінансувала частину наших програм. Якщо нас запитають про зв’язки, відповідь доведеться дати мені.

— Я підготую перелік усіх його внесків за останні два роки, — сказала я. — І договори щодо виставки. Тоді побачимо, чи є в запитаннях партнерів щось конкретне.

Світлана погодилася. Наприкінці зустрічі попросила мене поки не відповідати спонсорам самостійно. Вона сказала це спокійно. Я кивнула, хоч раніше сама вела листування щодо виставки.

За робочим столом я відкрила договори. Суми сходилися, звіти були подані вчасно. Я перевіряла їх двічі, шукаючи помилку, яка пояснила б мою тривогу. Вікно з відео залишалося відкритим у сусідній вкладці. Я знову почула батькові слова: мама потребувала усамітнення, зосередилася на роботі, несподівано поїхала й не поговорила з дітьми.

Останнє було правдою. Мама не поговорила зі мною перед від’їздом. За три роки до того я мала сотні нагод поговорити з нею.

На телефоні з’явилося повідомлення від Лізи: «Ми з Романом посварилися через інтерв’ю. Він каже, що його слова перекрутили». Я прочитала й відклала телефон. Колись я відповіла б їй одразу, спробувала б заспокоїти. Тепер перед очима стояло мамине обличчя за святковим столом, коли вона вручала нам конверти. Я тоді подумала, що вона спеціально обрала цю мить, щоб усіх принизити. Можливо, вона просто не змогла б витримати ще один вечір, удаючи, що нічого не знає.

Я написала Лізі: «Я бачила інтерв’ю. Тато сам вимовив ці слова». За хвилину додала: «Мама спілкувалася зі мною весь цей час. Вона не відгороджувалася від сім’ї».

Ліза довго не відповідала. Я повернулася до звітів. Після роботи мене наздогнала колега, яка займалася сторінками фонду в соцмережах. Під анонсом виставки вже з’явилися коментарі. Писали про Лізу, про батькове фінансування, про те, що фонд нібито став місцем зустрічей його нової сім’ї. Один користувач запитував, чи не витратили гроші донорів на «сімейні розваги Пелипчуків». Колега приховала коментар з образами, решту залишила й питала, чи готувати відповідь.

— Покажи Світлані, — сказала я. — Відповідь має бути від фонду.

Колега кивнула, але не пішла.

— Іро, я знаю, що тобі зараз важко. Тільки завтра до нас приходять підлітки на репетицію. Було б добре, щоб під анонсом вони читали про виставку.

Я пообіцяла, що ми вирішимо це зі Світланою до ранку. В автобусі додому відкрила телефон і побачила нове повідомлення від Лізи: «Роман казав, що ви майже не говорили з Ольгою».

Я набрала відповідь, стерла, потім написала простіше: «Він знав, що ми говорили. Не щодня, але часто. Вона телефонувала мені напередодні ювілею».

Телефон залишився в руці. Я згадала ту розмову: мама питала, чи я прийду вчасно, бо ресторан просив уточнити кількість гостей. Я запевнила, що прийду, а тоді сказала їй більше думати про себе. Мені здавалося, я даю добру пораду. Увечері наступного дня вона пішла від нас усіх.

Удома я відкрила сторінку фонду. Колега вже обмежила коментарі під анонсом і додала коротке повідомлення: програма виставки та правила фінансування доступні на сайті; особисте життя учасників фонд не коментує. Я перевірила посилання на звіти. Вони працювали. Це була невелика частина роботи, яку я ще могла зробити чесно й без чиєїсь допомоги.

Потім повернулася до відео батька. Поставила на паузу там, де він говорив про мамине усамітнення. У коментарях хтось знову написав, що вона покинула дітей. Я більше не шукала слів для відповіді незнайомій людині. Замість цього відкрила чат із мамою.

Останнє моє повідомлення було коротким: «Мамо, я просто хочу знати, як ти». Вона його прочитала. Я набрала нове: «Тато сказав неправду в інтерв’ю. Ти від мене не віддалялася. Це я не сказала тобі правду, коли мала».