Розділ 42. Ольга

Тарас подзвонив, коли я різала цибулю. Я відклала ніж і витерла руки рушником, щоб не заляпати телефон.

— Ти бачила інтерв’ю? — запитав він замість привітання.

— Посилання надіслала агентка. Я подивилася.

— І?

Я вийшла з кухні до кімнати. На столі лежав рукопис, який я саме перечитувала перед обідом. Після відео я просиділа над ним майже годину й не зрозуміла жодного абзацу.

— Я попросила адвоката перевірити, чи Роман сказав щось, що стосується справи.

— Він сказав, що ти віддалилася від сім’ї й покинула дітей.

— Він сказав це іншими словами.

— Саме тому воно й працює, мамо. Люди чують те, що він хоче, щоб вони почули.

Я притулилася до підвіконня. У відео Роман сидів у своєму кабінеті, говорив рівним голосом, іноді дивився просто в камеру. Колись я бачила, як він готується до таких розмов: просить прибрати зі столу зайве, перевіряє, чи добре стоїть крісло. Тепер я знала, що він встиг підготуватися й до запитання про мене.

— Я розумію, — сказала я.

— Не схоже. Ти досі мовчиш.

— А що ти хочеш, щоб я зробила?

— Скажи правду. Хоча б коротко. Що не знала про Лізу. Що Андрій та Іра приховували це від тебе. Що ти не виїхала, бо набридло бути матір’ю.

Від останніх слів мене пересмикнуло.

— Ти справді думаєш, що хтось так вважає?

— Читав коментарі.

Я не читала. Після першої статті заходила на сайт двічі й обидва рази виходила, не дійшовши до кінця. Тарас, мабуть, прочитав усе.

— Не треба тобі туди заходити, — сказала я.

— Якщо не я, то хто побачить, що там пишуть? Ти ж не дивишся.

— І добре роблю.

Він різко видихнув. У слухавці почувся стукіт — певно, він поклав щось на стіл.

— Я склав текст. Нічого без твого дозволу не публікуватиму. Можу надіслати тобі, подивишся.

Під час його останнього приїзду ми стояли на зупинці, і Тарас обіцяв не говорити від мого імені. Він дотримав слова. Попросив спершу прочитати. Та в мене не було сил навіть на це.

— Не надсилай.

— Ти не знаєш, що я написав.

— Знаю, для чого.

— Так. Для того, щоб люди перестали вірити батькові.

Я заплющила очі. Якби я розповіла все, у мене були б дати, фотографії, звіти детектива. Я могла б довести, що Роман приходив додому з іншого дому, а діти протягом трьох років сиділи зі мною за одним столом і мовчали. Довелося б показати ці матеріали стороннім людям, а потім стежити, які з них виявилися переконливими.

— Тарасе, мій адвокат займається розлученням. Йому я вже передала все необхідне.

— А твоє ім’я? Нехай Роман робить із ним що хоче?

— Мене знають люди, які читають мої книжки. Компанія Романа не належить мені. Мені не потрібно переконувати його партнерів, що я достатньо страждала, аби мати право поїхати.

— Іра бачить це інтерв’ю. Ти подумала про неї?

— Іра знає, що сталося.

— Вона тепер винить себе за кожне слово, яке сказала про тебе Лізі. А батько виходить і повторює ті самі слова на камеру.

Я сіла на диван. Про розмови Іри з Лізою я знала лише те, що виявив детектив, і те, що бачила на фотографіях. Тарас говорив із сестрою. Він чув її теперішні пояснення; я поки не хотіла їх слухати.

— Не використовуй Іру, щоб умовити мене, — сказала я.

Він замовк.

— Я не використовую.

— Ти щойно сказав, що я маю відповісти Романові заради неї. Хоча це вона могла відповісти мені три роки тому.

Слова прозвучали гостріше, ніж я хотіла. Я не могла забрати їх назад. Тарас дихав у слухавку, але нічого не казав.

— Я розумію, що ти на неї сердита, — промовив він нарешті. — Я теж. Просто зараз знову мовчать усі, крім батька.

— Ти хочеш, щоб заговорила я.

— Хочу, щоб тебе почули.

Я подивилася на рукопис. Верхня сторінка трохи загнулася, коли я перекладала її вранці. За останні тижні я вперше писала, не думаючи, чи Роман прочитає написане до вечері. Мені потрібна була ця робота. Тарас знав, що я пишу, і не просив показати текст. Зараз він просив іншого: відкрити всім те, про що я не змогла говорити навіть із ним одразу після від’їзду.

— Я чую тебе, — сказала я. — Відповідь однаково «ні».

— Тоді навіщо ти спитала, чого я хочу?

— Бо сподівалася, що після відповіді ти вислухаєш і мене.

— Я вислухав.

— Ні. Ти чекаєш, коли я погоджуся.

Тарас тихо вилаявся. Я не пам’ятала, щоб він колись робив це під час розмови зі мною. Від того мені захотілося одразу сказати щось м’якше, але він заговорив першим:

— Ти дозволяєш йому розповідати твою історію за тебе.

— Я не можу заборонити Романові говорити. Можу вирішити, чи братиму участь у цій розмові.

— Для тебе це так просто?

— Ні. Я сьогодні подивилася його інтерв’ю тричі. Мені хотілося подзвонити й запитати, як він узагалі вимовляє ті слова. Потім я згадала, що він п’ять років казав мені неправду за сніданком. Йому неважко вимовити ще кілька речень перед камерою.

Тарас мовчав. Я чула звуки його роботи десь далеко за слухавкою: голоси, двері, кроки. Він зателефонував мені серед дня, бо не витримав до вечора.

— Я не надсилатиму текст, — сказав він.

— Дякую.

— Але я досі думаю, що ти помиляєшся.

— Можливо.

Він сухо попрощався. Я теж. Після дзвінка довго сиділа на дивані. З кухні тягнуло запахом розрізаної цибулі, обід так і залишився недоготованим. Я не мала відчуття, що виграла суперечку. Мені було шкода, що син тепер теж думає про мене в чужих коментарях.

Я написала йому повідомлення: «Я знаю, що ти хочеш мене захистити. Я не серджуся за це. Але рішення, говорити публічно чи ні, залишиться за мною».

Він прочитав його не одразу. Я повернулася на кухню, доварила обід і сіла їсти. Коли телефон завібрував, на екрані було: «Добре. Вибач, що тиснув. Я все ще злий на нього».

Я відповіла: «Я теж». Потім відклала телефон і нарешті відкрила рукопис на сторінці, яку не могла прочитати вранці.