Розділ 40. Роман

Офіційна заява компанії протрималася пів дня. Її передрукували два місцеві видання, а потім знову почали телефонувати з питаннями про Ольгу. Чи правда, що вона виїхала за кордон? Чи підтримують із нею зв’язок діти? Чи позначиться поділ майна на роботі компанії?

Останнє запитання стосувалося справи. На перші два наша пресслужба відповіді не мала. Я заборонив давати коментарі про родину, але заборона не заважала людям, які були на ювілеї, розповідати власні версії. До кінця тижня я прочитав три описи вечері. В одному Ольга кричала на гостей. В іншому Тарас привіз їй конверти. У третьому я нібито знав про розлучення й сам попросив відкласти розмову до кінця свята. Навіть я не міг передбачити, що напишуть завтра.

Керівниця нашої PR-команди, Марина, принесла добірку публікацій і поклала на стіл так, щоб я спочатку побачив заголовки. Вона працювала зі мною одинадцять років. Коли після зливи підтопило один із наших об’єктів, Марина змусила мене говорити з мешканцями особисто, хоча я хотів відправити технічного директора. Вона не боялася казати мені неприємне.

— Поки ви мовчите, за вас говорять інші, — сказала вона.

— Ми дали заяву.

— Про компанію. А журналісти питають про людину, яка нею керує.

Я відсунув добірку. На верхній сторінці була моя фотографія з відкриття нового житлового комплексу. Поруч — знімок Ольги, взятий із її авторської сторінки. Вона дивилася просто в камеру й усміхалася. Фотографію я робив сам.

— Що ти пропонуєш?

— Дати короткий коментар. Без подробиць розлучення. Сказати, що ви багато років залишалися сім’єю, останнім часом жили по-різному, рішення Ольги ви поважаєте й просите не турбувати дітей.

— Ми не жили по-різному, — сказав я.

Марина підвела очі від блокнота.

— Я не описую ваш побут. Я формулюю відповідь на запитання журналістів.

Удома Ольга працювала в кабінеті, я їздив на об’єкти. Увечері ми вечеряли разом, якщо обоє встигали. Перед її ювілеєм я полагодив ручку, якою вона давно не могла писати. Вона засміялася, коли побачила її. Я пам’ятав це добре. І пам’ятав квартиру Лізи, до якої їхав після вечері, сказавши Ользі, що затримаюся на роботі.

— Якщо скажу, що вона віддалилася, Ольга прочитає.

— Вона й так читає, що про вас пишуть. Або хтось їй переказує.

— Ти не знаєш.

— Не знаю, — погодилася Марина. — Тому й пропоную текст, у якому немає звинувачень.

Вона залишила мені чернетку. Там справді не було жодного грубого слова. «Ми з Ольгою пройшли довгий спільний шлях. Останні роки кожен із нас дедалі більше зосереджувався на власних справах. Її рішення поїхати стало для родини несподіваним. Я прошу поважати наш приватний простір».

Я перечитав абзац тричі. Ольга мала власну справу — писала книжки. Її від’їзд став несподіваним для дітей і для мене. Кожне окреме речення можна було захистити. Разом вони створювали історію, у якій я залишався вдома з родиною, а вона раптом пішла. Про те, де був я протягом останніх п’яти років, у ній не було місця.

Після обіду я покликав Марину назад.

— Не пиши, що Ольга віддалилася від родини.

— Тут цього немає.

— Читач саме так зрозуміє.

Марина сіла навпроти.

— Тоді скажіть, що ви хочете, щоб читач зрозумів.

Я відкрив рот і не відповів. Хотів, щоб банк повернувся до переговорів. Щоб партнери перестали дзвонити Андрієві з питаннями, чи я контролюю компанію. Щоб Лізу залишили в спокої біля театру. Хотів, щоб Ольга не дізналася, як швидко я почав думати про все це після її від’їзду.

— Тільки факти, — сказав я.

Марина взяла чернетку й замінила «останні роки» на «останнім часом». Прибрала слова «кожен із нас». Тепер там стояло: «Останнім часом наші життя змінилися. Рішення Ольги поїхати стало для родини несподіваним». Різниця здавалася суттєвою, поки я дивився на текст. Я погодив його.

Увечері коментар з’явився в статті про компанію. Журналіст додав кілька рядків від себе: знайомі родини називали мене турботливим чоловіком, який підтримував письменницьку кар’єру дружини; Ольга давно проводила багато часу окремо від сім’ї; після ювілею вона раптово залишила дім. Слова «давно» в нашому коментарі не було. Я зателефонував Марині.

— Звідки вони взяли про знайомих?

— Я не знаю. Я їм цього не давала.

— Попроси виправити.

— Який саме факт?

Я подивився на екран. Я був на презентаціях Ольжиних книжок, допомагав їй із поїздками, читав перші рукописи. Усе це було. Вона їздила на літературні зустрічі без мене й годинами сиділа в кабінеті. Це теж було. Неправдою ставало те, як старанно журналіст склав ці факти поруч.

— Подзвони їм, — сказав я. — Нехай приберуть про те, що вона давно жила окремо.

— Там написано «проводила багато часу окремо».

— Марина.

— Добре, подзвоню.

За годину вона повідомила, що редакція змінила речення. Тепер Ольга «приділяла багато часу творчості». Заголовок залишився: «Роман Пелипчук прокоментував раптовий від’їзд дружини».

Я міг вимагати змінити й його. Марина, мабуть, домоглася б цього. Замість того я переслав посилання юристу компанії й попросив перевірити, чи немає в матеріалі нових тверджень про наші фінанси.

Пізно ввечері Андрій зайшов до мого кабінету. Він прочитав статтю й хотів знати, чи я узгоджував її з Мариною.

— Коментар узгоджував, — сказав я.

— Мама нічого не знала про Лізу.

Я закрив папку з документами. Андрій стояв біля дверей, не знімаючи пальта.

— У статті не сказано, що знала.

— Там читач сам має до цього дійти.

Я згадав, як удень сказав Марині майже те саме про чернетку.

— Я попросив виправити текст.

— Бачив виправлення. Тепер виходить, що мама покинула сім’ю, бо любила писати книжки.

Андрій пішов, не дочекавшись відповіді. Я залишився за столом і відкрив статтю ще раз. Увечері до неї додали наше сімейне фото, зроблене кілька років тому. Я стояв позаду Ольги, поклавши руку їй на плече. Вона тримала на колінах книжку, яку того дня презентувала. Під знімком написали: «Роман Пелипчук підтримував дружину протягом її літературної кар’єри».