Розділ 39. Роман

Посилання мені надіслав керівник відділу продажів о восьмій двадцять. «Ви вже бачили?» — написав він під ним. Стаття вийшла на місцевому сайті, який зазвичай повідомляв про перекриті дороги й відкриття ресторанів. Цього разу в заголовку стояло моє прізвище.

Автору вистачило кількох абзаців, щоб описати ювілей Ольги, розлучення й зміни в її заповіті. Частину відомостей він узяв від гостей, частину — з невідомого мені джерела. Про Лізу писав обережно: «за словами співрозмовників редакції, причиною розриву могли стати позашлюбні стосунки бізнесмена». Наприкінці згадували нашу компанію, її найбільший поточний проєкт і посилалися на сторінку театру, де працювала Ліза.

Я перечитав текст двічі. Ім’я Ольги стояло в ньому поряд зі словом «письменниця», моє — поряд із сумою контракту, яку журналіст узяв із відкритого реєстру. Мене найбільше зачепила саме сума. Вона була правильною, але в статті виглядала так, ніби контракт я отримав завдяки особистим знайомствам, а тепер міг через них його втратити.

Я подзвонив Андрієві. Він відповів одразу.

— Уже читаю, — сказав він замість привітання.

— Хто говорив із ними?

— Не знаю. З редакції мені не дзвонили.

— Тарасові дзвонили. Він сказав Ользі, що журналістка його шукала.

— Тарас нічого їм не розповів.

Я не запитував, звідки Андрій це знає. Після їхньої сварки він почав говорити про брата так, наче кожну його дію мусив перевіряти.

— Збери керівників проєктів на десяту, — сказав я. — Хочу знати, чи хтось уже отримав запитання від замовників.

— О дев’ятій у нас зустріч із банком.

Я глянув у календар. Зустріч стояла там два тижні, і я про неї забув.

— Тоді після банку.

На роботі посилання вже бачили. Секретарка поставила переді мною каву й сказала, що двоє журналістів телефонували на загальний номер. Вона записала контакти, нічого не коментувала. Я подякував. Раніше вона іноді питала, як Ольга, особливо перед виходом її нової книжки. Сьогодні не спитала, і я зрозумів, що вона теж прочитала статтю.

Перед зустріччю з банком я зателефонував юристу компанії. Він порадив не вимагати зняття тексту: фактичні помилки в ньому були дрібні, а публічна суперечка дала б привід для нових матеріалів. Я хотів заперечити, що на сайті переплутали дату відкриття нашої філії. Юрист нагадав, що навряд чи саме через цю дату мені телефонують журналісти.

У переговорній банкір привітався як завжди, розклав документи й почав із показників за квартал. Я майже повірив, що статтю він не читав. Потім він перейшов до майбутніх витрат і попросив уточнити, чи не вплине розлучення на мою участь у компанії.

— Підстав для цього немає, — відповів я.

— Нам потрібне письмове підтвердження структури власності на час переговорів, — сказав він. — Після оновлення документів повернемося до умов.

Він не відмовляв нам у фінансуванні. Просто відклав рішення, якого я чекав цього місяця. Я ще двадцять хвилин говорив про строки будівництва, підрядників і вже виконану роботу. Банкір слухав уважно, ставив запитання й наприкінці повторив, які документи хоче отримати.

Повернувшись до кабінету, я знайшов три повідомлення від партнерів. Один запитував, чи справді ми переносимо запуск нового майданчика. Ніхто його не переносив. Інший пропонував «зустрітися й спокійно все обговорити». Третій написав лише: «Тримай мене в курсі». Я знав його достатньо давно, щоб зрозуміти: він хоче знати, чи не слід шукати іншого виконавця.

Андрій зайшов без стуку. Приніс звіти керівників: замовники поки не відмовлялися від зустрічей, але кілька людей уже цікавилися, чи я й далі ухвалюю рішення одноосібно. Він поклав папери переді мною й сів.

— Можемо підготувати коротку заяву, — сказав він. — Про те, що особисті обставини не впливають на роботу компанії.

— Підготуй. Без згадки Ольги.

— Я вже сказав пресслужбі те саме.

Я глянув на нього. Останніми роками Андрій дедалі частіше ухвалював дрібні рішення без мене. Саме цього я від нього й вимагав. Сьогодні мені не сподобалося, що він устиг дати вказівку до нашої розмови.

— Спочатку покажеш текст мені.

— Звісно.

Він підвівся, але біля дверей затримався.

— Ти говорив із маминим адвокатом про будинок?

— Мій адвокат говорить із її адвокатом.

— Це не те, що я запитав.

— Будинок зараз не стосується компанії.

Андрій подивився на звіти в мене на столі. Я зрозумів, що він уже рахував можливі наслідки й дійшов іншого висновку. Він не став сперечатися. Зачинив двері й пішов готувати заяву.

Близько четвертої подзвонила Ліза. Я вийшов із кабінету в порожню переговорну: за день мені вистачило чужих поглядів.

— Біля театру була журналістка, — сказала вона. — Питала вахтерку, коли я приходжу на репетицію.

— Іди додому після репетиції з кимось із колег. Я поговорю з адміністрацією.

— Вони не винні, Романе. І я не можу щоразу просити колег мене проводжати.

Я заплющив очі. Хотів сказати, що за кілька днів усім набридне ця історія. Вранці я так і думав. Після зустрічі з банком уже не був певен.

— Не відповідай їм, — сказав я.

— Я не збираюся. Вони знають про дитину?

У статті вагітність не згадували. Я відповів, що ні. Ліза мовчала так довго, що я перевірив, чи не обірвався зв’язок. Потім вона сказала, що закінчить репетицію й напише мені.

Коли я повернувся до кабінету, на пошті вже лежала заява від Андрія. Чотири речення. Я викреслив одне слово — «незмінно». Ми не могли обіцяти, що умови роботи компанії залишаться незмінними. Решту погодив і переслав назад.

Увечері я відкрив статтю ще раз. Під нею з’явилися нові коментарі, кілька з них згадували книжки Ольги. Хтось писав, що вона все використає для наступного роману. Я закрив сторінку. На столі чекали документи для банку, а мені хотілося подзвонити їй і спитати, чи вона теж це бачила.

Номер я не набрав. Перевірив, які папери юрист просив підготувати до ранку, й викликав Андрія назад до кабінету.