Розділ 38. Ольга

У грудні Тарас приїхав на три дні. Він попередив за тиждень, і я встигла купити другу подушку: минулого разу йому довелося спати на складеному пледі. Коли я показала подушку, він сказав, що міг привезти свою. Я відповіла, що тоді не мала б що робити весь ранок перед його приїздом.

Насправді ранок у мене вже був зайнятий. Я працювала над рукописом і забула перевірити час, доки Тарас не написав із автобуса. Довелося швидко прибрати зі столу аркуші та йти на зупинку з недопитою кавою в руці. Він помітив чашку, щойно вийшов із автобуса.

— Ти хоч снідала?

— Так.

— Чому не допила?

— Бо приїхав ти.

Він забрав у мене чашку, щоб я могла його обійняти. Вона була майже порожня, але він усе одно тримав її рівно, поки ми йшли до квартири.

Цього разу Тарас не оглядав кімнату так уважно. Він знав, де повісити куртку й у якій шухляді лежать ложки. Я залишила його розбирати речі, а сама сіла дописати абзац, на якому зупинилася. Він зазирнув на кухню, побачив мене за ноутбуком і пішов до магазину. Коли повернувся, я все ще писала. Ми пообідали пізно, і він не запитав, скільки сторінок у мене готово.

Я чекала запитань. Він пропонував прочитати рукопис і, здається, вже здогадався, що я пишу багато. Але Тарас говорив про роботу, про знайомого, який зламав валізу перед відрядженням, і про те, що біля моєї зупинки нарешті замінили розклад автобусів. Увечері ми грали в карти. Він програв двічі й звинуватив мене в тому, що я приховую досвід під виглядом людини, яка роками не грала.

Наступного дня ми пішли на ринок. Тарас хотів приготувати вечерю, для якої потрібні були овочі, яких я зазвичай не купувала. Він вибирав їх довго, розпитував продавця, частину відповіді зрозумів неправильно й узяв удвічі більше зелені, ніж планував. Удома розклав усе на столі поряд із моїми аркушами та лише тоді запитав, куди їх прибрати.

— Просто поклади на стілець, — сказала я.

Він узяв стос за краї. Верхній аркуш зсунувся, і Тарас встиг побачити кілька рядків, перш ніж вирівняв його.

— Не читав, — сказав він.

— Я бачила.

— Справді не читав. У мене хороші манери, якщо дати їм шанс.

Я забрала аркуші й віднесла до шафи. Вечеря вдалася, хоча половину зелені довелося залишити в холодильнику. Після їжі Тарас мив посуд, а я витирала. Ми вже закінчували, коли він запитав:

— Ти сказала агентці, що пишеш нову книжку?

— Сказала. Вона знає, що я знову працюю.

— І прочитала?

— Ні. Я поки нікому не показувала.

Він передав мені тарілку й почекав, доки я поставлю її на полицю.

— Я й не прошу. Минулого разу, здається, надто наполягав.

— Ти запропонував допомогу. 

— Я думав, ти не показуєш, бо мені не довіряєш.

Я взяла наступну тарілку. Він нарешті сказав те, про що мовчав обидва дні.

— Довіряю. Рукопис просто ще не готовий.

— Добре, — відповів він і відкрив кран, щоб сполоснути руки.

Перед від’їздом ми перевірили, чи нічого він не забув. Цього разу зарядки були у валізі, зате нова подушка лежала на дивані без наволочки. Тарас запропонував забрати її, якщо вона мені не потрібна. Я сказала, що вона залишиться тут для його наступного приїзду.

Ми вийшли завчасно. Біля площі задзвонив його телефон. На екрані було ім’я Іри. Тарас глянув на мене, але я продовжувала йти. Він відповів і сказав, що їде в аеропорт. Я чула тільки його слова: так, відпустка закінчилася; ні, він не заїжджатиме до Одеси; з мамою все гаразд. Коли Іра запитала щось іще, він зупинився.

— Її адресу я тобі не дам.

Він вислухав відповідь, коротко попрощався й сховав телефон. Я не хотіла питати, що сказала Іра. Її голосу я не чула, а повторювати для мене кожне слово сестри Тарас не мусив.

— Я міг би сказати їй хоча б країну, — промовив він. — Але ти цього не хочеш.

— Поки ні.

— Батько теж питав. Через Андрія.

Ми стали осторонь зупинки, щоб пропустити людей до автобуса, який щойно під’їхав. Тарас опустив ручку валізи й подивився на мене.

— Я нікому не скажу, де ти живеш. Ні Ірі, ні Андрієві, ні батькові. Якщо сама захочеш із ними поговорити, це буде твоя розмова.

— Дякую.

— Я хотів, щоб ти почула це від мене, а не хвилювалася щоразу, коли мені хтось дзвонить.

Я кивнула. Мені й справді ставало тривожно від кожного його погляду на екран. Тепер він це знав, хоча я жодного разу не попросила його берегти адресу.

На зупинці Тарас обійняв мене й пообіцяв написати, коли дістанеться. Я нагадала йому перевірити квиток перед пересадкою. Він показав його на телефоні. Автобус рушив, а я ще трохи постояла, доки він не зник за поворотом.

У квартирі на стільці залишилася подушка. На кухні сохли дві чашки. Я прибрала одну до шафи, а свою поставила біля ноутбука й відкрила файл. За годину захотіла розповісти Тарасові, що нарешті дописала сцену, над якою сиділа перед його приїздом. Я написала йому про це, не надсилаючи саму сцену.

Він відповів з аеропорту: «Вітаю. Тепер поїж».

Я засміялася й пішла розігрівати залишки вчорашньої вечері. Знала, що після цього повернуся до столу. Тарас поїде далі, на роботу, а ввечері напише мені сам. Я могла побути тут одна й не чекати біля телефона, поки він це зробить.