Розділ 37. Тарас

Після повернення до роботи я став частіше переписуватися з мамою. Не домовлявся про це й не встановлював жодного порядку. Надсилав їй фотографію обіду, коли він виглядав особливо невдало, або питав, чи вона пам’ятає назву книжки, яку радила мені ще в школі. Мама іноді відповідала одразу, іноді ввечері. Я вчився не дивитися на годинник між повідомленнями.

Про Одесу вона не питала. Я розповів, що Андрій та Іра знають: ми бачилися й вона здорова. Мама написала: «Добре». Усе інше я залишив при собі. Іра дзвонила мені кілька разів, сподіваючись довідатися, чи змінила мама думку щодо розмови. Я чесно відповідав, що не знаю. Іноді мені здавалося, що сестра чекає від мене певної правильної фрази, після якої їй дозволять подзвонити. Я такої не мав.

З мамою ми найчастіше говорили про її місто. Вона нарешті знайшла майстерню, де полагодили замок на шафі, і тепер дверцята зачинялися так добре, що їх важко було відкрити. Жінка з пекарні вже знала, який хліб вона бере. Якось мама поскаржилася, що та відклала для неї буханець, хоча вона цього дня збиралася купити інший. Я сказав, що тепер їй доведеться пояснювати продавчині свої потреби. Мама відповіла: «Ні, я купила звичний».

За кілька тижнів вона почала відповідати рідше. Я помітив це не відразу. Одного вечора надіслав знімок моря з робочої поїздки й отримав відповідь тільки вранці: «У вас там гарніше світло». Через три дні вона написала мені о четвертій ранку й запитала, чи пам’ятаю я, як звали нашого сусіда з першої орендованої квартири.

«Якого?»

«Він тримав велосипед на сходовому майданчику».

Я пам’ятав велосипед, прив’язаний до батареї, та обличчя чоловіка пригадати не міг. Поки я писав це, мама вже надіслала: «Неважливо, згадала сама».

Я подивився на час. У неї була п’ята ранку.

«Ти чому не спиш?»

«Прокинулася. Іди спати».

Відповідь прийшла надто швидко. Я згадав ноутбук на її кухні й три рядки, які встиг побачити, коли заходив по воду. Тоді мама тільки починала знову писати, й я боявся запитанням налякати цей початок. Тепер її цікавило ім’я сусіда, якого ми не згадували років тридцять.

Я написав: «Це для книжки?»

Повідомлення залишалося непрочитаним майже годину. Я встиг зібратися на роботу, перш ніж вона відповіла: «Можливо».

У неділю ми говорили по відео. Мама поставила телефон на кухонний стіл, і я побачив за її плечем стос аркушів, притиснутих чашкою. Поруч лежала ручка. 

— Ти працюєш? — запитав я.

Вона озирнулася, переставила чашку ближче до телефона й повернулася до мене.

— Сьогодні ні. Збиралася піти по продукти.

— Я мав на увазі рукопис.

— Пишу потроху.

Вона сказала це так, ніби повідомила, що помила вікно. За аркушами й повідомленням о п’ятій ранку я підозрював інше.

— Як іде?

— По-різному. Учора добре, сьогодні довелося переписати половину вчорашнього.

— Про що він?

Мама взяла ручку зі столу й покрутила в пальцях. Я подумав, що вона зараз запитає, чому мене цікавить її робота, якщо раніше я рідко питав. Було б справедливо. Я читав усі її книжки, але майже завжди вже після виходу.

— Ще не хочу розповідати, — сказала вона.

— Я міг би прочитати кілька сторінок. Якщо потрібна думка збоку.

— Знаю. Дякую.

Вона відклала ручку. Я чекав продовження, але мама запитала, коли в мене наступний вихідний. Я відповів. На цьому розмова про книжку закінчилася.

Після дзвінка я відкрив пошук і переглянув її попередні романи. Не тексти — обкладинки, дати виходу, короткі описи. Перший вона видала, коли Андрій та Іра ще ходили до школи. Я пам’ятав, як у день отримання авторських примірників мама поставила коробку на кухонний стіл і не дозволяла нам їсти над книжками. Вона сама розрізала скотч, роздала нам по примірнику й попросила сказати, чи добре виглядає обкладинка. Ми сказали, що добре. Думаю, вона хотіла, щоб ми побачили їх першими.

Тепер мені кортіло побачити хоч одну сторінку нового рукопису. Я написав: «Ти точно не хочеш, щоб я прочитав? Можу навіть не висловлювати думки».

Мама відповіла за кілька хвилин: «Оце я вже точно хочу побачити».

Я усміхнувся й набрав: «Спробував би».

«Знаю. Але поки залишу текст собі».

Я закрив чат. У грудні в мене мала бути відпустка, і я подумав, що приїду до неї знову, якщо вона запросить. Ми підемо до моря, посперечаємося через стіл, який досі стояв далеко від вікна. Можливо, вона сама розповість мені про рукопис. А може, попросить вийти по хліб, щоб попрацювати.

Я написав їй тільки: «Коли захочеш показати — прочитаю». Вона поставила вподобайку й більше того вечора не з’являлася в мережі.