Розділ 36. Ольга

Тарас мав виїхати після обіду. Зранку я відчинила ноутбук, а він пішов по каву й написав, що повернеться за пів години. Я подивилася на час повідомлення. Пів години вистачило б, щоб перечитати вчорашні три абзаци, але я взялася прати постіль із дивана. Потім згадала, що він іще спатиме тут, якщо рейс перенесуть, і зупинила машину до запуску.

Коли Тарас повернувся, я сиділа за столом із відкритим файлом. Він поставив переді мною каву, зазирнув у холодильник і запитав, чи можна доїсти вчорашній сир. Я сказала, що можна. Ми прожили разом кілька днів, а він усе ще питав дозволу на дрібниці. Мені це подобалося менше, ніж він, мабуть, думав.

Він їв стоячи біля вікна. Телефон у нього завібрував, і Тарас глянув на екран, але не відповів. За хвилину показав мені повідомлення від Іри: вона питала, чи він уже говорив зі мною про її дзвінки.

— Можеш сказати, що говорив, — відповіла я.

— Вона запитає, що ти сказала.

— Що я поки не готова розмовляти.

Він набрав відповідь, поклав телефон на стіл і сів навпроти мене.

— Учора мені ще подзвонили з Одеси, — сказав він. — Журналістка. Питала, чи правда, що батько розлучається.

Я відсунула чашку. Про наш розрив уже знали знайомі, співробітники компанії, люди, які були на ювілеї. Дивним було хіба те, що журналістка зателефонувала не раніше.

— І що ти їй сказав?

— Що це питання не до мене. Вона потім спитала про твоє майно й про те, чи є в батька інша сім’я.

— Звідки в неї твій номер?

— Не знаю. Я завершив розмову.

Він дивився на мене уважно. Я закрила файл, щоб не стежити за курсором, який блимав на екрані.

— З’явилася стаття?

— Поки ні. Але я подивився, що пишуть у місцевих групах. Там уже є версія, ніби ти знала про Лізу й вирішила влаштувати скандал на ювілеї, щоб отримати більше при розлученні.

Я могла уявити, хто першим розповів цю версію. Роман сказав щось схоже Лізі; тепер вона дісталася й до сторонніх людей. Я встала по воду, хоча моя склянка була повна.

— Нехай пишуть.

— Мамо, вони називають тебе жадібною. Пишуть, що ти втягнула дітей у судову тяганину.

— Дітей?

— Андрія та Іру. Про мене, мабуть, ще не знають.

Я сперлася на кухонну стільницю. Згадала конверти, які поклала перед ними в ресторані, і як Андрій першим узяв свій. Я знала, що тієї вечері не вдасться зберегти тільки для нашої родини. Але мені однаково було неприємно думати, що тепер незнайомі люди обговорюють, скільки я хочу отримати.

— Можна сказати, що сталося насправді, — продовжив Тарас. — Один раз, відкрито. Я теж можу говорити. Мені подзвонили — отже, мої слова їм потрібні.

— Журналістці потрібна історія, — сказала я. — Імена вона вже має.

— Твоє ім’я там уже є. Батькова версія теж. Якщо мовчати, вона так і залишиться єдиною.

Він говорив спокійно, але я бачила, як міцно тримає телефон. Учора ввечері ми посварилися через Іру. Сьогодні він знову намагався зробити для мене те, про що я не просила.

— Я не хочу давати інтерв’ю, Тарасе.

— Можна не тобі. Я сам розповім, що ти нічого не знала до ювілею.

— Ти теж не знав, поки я не поїхала.

Він прибрав телефон зі столу.

— Я знаю достатньо зараз.

— Знаєш. І можеш говорити про себе, якщо захочеш. Про те, що пережив ти. За мене говорити не треба.

Тарас підвівся й відніс тарілку до мийки. Відкрив кран сильніше, ніж було потрібно, але одразу прикрутив воду.

— Я не можу читати таке про тебе й нічого не робити.

— Не читай.

— Ти розумієш, що я не залишу це просто так?

Я розуміла. Коли він був підлітком, його одного разу звинуватили в розбитому шкільному вікні. Він приніс додому аркуш, на якому записав, хто стояв поруч, хто бачив м’яч і о котрій годині задзвенів дзвінок. Перш ніж я встигла піти до школи, Тарас уже з’ясував, хто насправді влучив у шибку. Тоді я пишалася його впертістю. Зараз він із тією самою рішучістю збирався розповісти всім про моє життя.

— Мені потрібен адвокат, щоб довести свою позицію в суді, — сказала я. — Він у мене є. А людям, які пишуть про мене в інтернеті, я нічого не винна.

Тарас не відповів. Я подивилася на нього й помітила, що він уже застебнув валізу. Вона стояла біля дверей ще з ночі.

— Є інший варіант, — сказав він. — Поїдь зі мною. Не до батька. Зніми квартиру в Одесі, поживи поруч. Я допоможу з усім, поговорю з агенткою. Тобі не доведеться зустрічатися ні з ким, кого ти не хочеш бачити.

Я відчула, що він приготував цю пропозицію давно. Можливо, від першого дня в моїй квартирі. Він побачив вузьку кухню, стіл, на якому мені було незручно писати, й вирішив, що тут я лише перечікую біду.

— Ти хочеш, щоб я повернулася, бо тобі страшно за мене, — сказала я.

— Так. Ще тому, що ти майже не працюєш, живеш сама й відмовляєшся говорити з людьми, які тебе люблять.

— Я говорю з тобою.

— А коли я поїду?

— Зможеш мені подзвонити.

Він сперся долонями на спинку стільця. Я знала, що мала б цінувати його пропозицію. Я цінувала. І все ж сама думка про повернення в Одесу стискала мене сильніше, ніж ця квартира з її несправним замком на шафі.

— Я ще не можу там жити, — сказала я. — Коли зможу, то вирішу, чи хочу. Не повертай мене лише тому, що тут моє життя виглядає гірше за колишнє.

Тарас повів поглядом по кухні. На стільниці лежав пакет із хлібом, поруч сохла його тарілка. Він сам купив ту лампочку, що тепер була в шухляді під плитою. Тут уже були його речі й сліди, хоч ненадовго.

— Я не думаю, що колишнє життя було кращим, — сказав він. — Просто в ньому я знав, де ти.

— Тепер теж знаєш.

Він глянув на годинник. До автобуса лишалася година. Я запропонувала провести його на зупинку, і він погодився. Поки взувався, телефон знову завібрував у нього в кишені. Тарас дістав його, прочитав повідомлення й сховав назад.

Ми вийшли разом. Біля пекарні він сповільнив крок і запитав, чи може приїхати ще раз, коли матиме вільні дні.