Розділ 35. Тарас

На другий ранок я виявив, що мама не любить, коли хтось чіпає її чашку. Вона залишила її біля ноутбука з вечора, а я помив разом із рештою посуду. За сніданком вона двічі відкрила шафу, зазирнула в мийку й запитала, куди я її поставив.

— На верхню полицю. Біля інших.

— Я її залишила біля столу.

— Вона була брудна.

— Я знаю.

Вона дістала чашку, поставила поряд із ноутбуком і пішла в душ. Я лишився сидіти з хлібом, який ми вчора купили в пекарні. Удома мама завжди дякувала, якщо я мив посуд. Тут чашка стояла саме там, де вона її залишила, і я втрутився без жодної причини, окрім власного бажання щось упорядкувати. Коли вона повернулася, я сказав, що більше не чіпатиму її робоче місце. Мама глянула на чисту чашку й засміялася.

— Вибач. Я могла сказати нормально.

— Я теж міг запитати.

Вона налила собі каву в ту саму чашку. Виявилося, це звичайний посуд, куплений неподалік за кілька днів після приїзду. Просто їй подобалося, що ручка не нагрівається. Я очікував якоїсь історії й трохи соромився цього. Усе, що мама робила останнім часом, мені хотілося перетворити на знак: що вона сумує за домом, одужує, потребує допомоги. Іноді вона просто хотіла пити гарячу каву.

Я провів у неї чотири дні. Ми снідали, ходили по продукти й сперечалися, чи вистачить місця в холодильнику для великого кавуна. На третій день мама повела мене до набережної іншою дорогою, бо дорогою, якою ми ходили раніше, саме ремонтували сходи. Вона вже знала місто достатньо добре, щоб дратуватися через ремонт. Я відставав, читаючи вивіски, а вона чекала на повороті й показувала, куди йти.

Щоранку, поки вона працювала, я виходив із квартири. Принаймні так ми домовилися. Першого дня вона відчинила ноутбук і сказала, що спробує пописати. Я взяв телефон та пішов до моря. Коли повернувся через дві години, вона сиділа за тим самим столом, але файл був закритий. Я не спитав, скільки вона написала. Вона не розповіла.

Наступного ранку я запропонував переставити стіл ближче до вікна. Там було світліше, і їй не довелося б вмикати лампу. Мама відмовилася. Я пояснив, що це займе хвилину; вона сказала, що стіл стоятиме там, де стоїть. На цьому можна було зупинитися, але я зауважив, що їй незручно щодня обходити його, щоб дістатися шафи.

— Тарасе, я живу тут кілька тижнів, — сказала вона. — Я знаю, де в мене шафа.

Я вийшов на прогулянку сердитий. Мені здавалося, що я просто хочу полегшити їй життя. Дорогою назад зайшов у магазин і купив лампочку, якої вона не просила. Та залишилася в моїй кишені до вечора. Я бачив світло в кухонному вікні й не міг вирішити, що з нею робити.

Мама знайшла її випадково, коли я витягав із кишені ключі.

— Що це?

— Лампочка. Думав, у тебе запасної немає.

— Немає. Поклади в шухляду під плитою.

Я поклав. Вона не подякувала так, як дякувала б удома за принесені квіти чи вечерю. І не розсердилася. Тепер у неї була запасна лампочка. Я починав звикати до того, що не кожен мій учинок означає більше.

Увечері ми сиділи на балконі. Внизу господарка поливала квіти, і мама попередила мене прибрати ноги від поручнів: краплі часом долітали до верхнього поверху. Я запитав, чи говорила вона вже з Ірою.

— Ні.

— Іра пише мені щодня. Питає, як ти.

— Ти можеш казати, що я здорова. Де я живу, не кажи.

— Я й не кажу. Але ти могла б відповісти їй сама.

Мама поставила склянку на підвіконня.

— Могла б.

— Вона не спить ночами.

— Я теж іноді не сплю.

Мені не сподобався її тон. До цього ми легко домовлялися, що розповідати родині, й я вирішив, ніби маю право посунути межу ще трохи.

— Іра знає, що вчинила погано.

— Це ти від неї почув?

— Так.

— Добре.

Мама взяла склянку й зайшла в кімнату. Я залишився на балконі. Хотів піти за нею й сказати, що Іра плакала, коли дзвонила мені востаннє. Це була правда. Також правдою було те, що я ще вчора сказав батькові, щоб той залишив маму в спокої, і не дав би йому другого шансу за самі сльози.

Коли я зайшов, мама діставала з холодильника продукти на вечерю.

— Я не прошу тебе переконувати мене, — сказала вона. — Ти можеш говорити з Ірою скільки хочеш. Але я не хочу щоразу пояснювати, чому досі їй не відповіла.

— Зрозумів.

— Ти на мене злишся?

— Трохи. Мені її шкода.

— Мені теж.

Я взявся мити помідори. Мама відсунула мені друшляк і сказала, які з них треба різати. Ми готували вечерю мовчки, а потім вона розповіла, як сьогодні в пекарні вперше самостійно зрозуміла все, що їй сказала продавчиня. Я спитав, чи продавчиня хоч зраділа такому досягненню. Мама відповіла, що та просто продала їй хліб.

Останнього вечора я спакував валізу. Мама стояла у дверях кімнати й нагадала перевірити розетки: я залишив у них дві зарядки. Вона купила мені в дорогу яблука й поклала до пакета бутерброди, хоча я сказав, що поїм в аеропорту. Потім запитала, чи не надто важка валіза. Я підняв її однією рукою, і вона закотила очі.

— Я не крихкий, мамо.

— Добре. Тоді сам понесеш її сходами.

Перед сном я пішов на кухню попити води. Мама сиділа за ноутбуком. На екрані було кілька рядків, але я відвернувся раніше, ніж устиг їх прочитати. Вона не закрила файл і не запитала, чому я ще не сплю. Я налив води, сказав «добраніч» і почув у відповідь те саме.

У кімнаті я поставив склянку біля дивана. Мені було шкода їхати. Водночас я знав, що завтра вона зможе залишити свою чашку там, де захоче, і цілий ранок ніхто не питатиме, чи добре їй при цьому.