Розділ 34. Ольга

Тарас ночував на дивані. Я застелила його запасною постіллю, видала рушник і ще раз показала, де в шафі лежить ковдра. Він сказав, що впорається. Я знала, що впорається; усе одно залишила ковдру на спинці стільця, щоб не шукав уночі.

Вранці він уже сидів на кухні з телефоном. Мій чайник був увімкнений, на столі лежали дві ложки. Побачивши мене, Тарас підвівся й запитав, де я тримаю каву. Я показала полицю. У цій квартирі він ще не знав, де що стоїть, і кожне його запитання нагадувало мені про це.

Ми поснідали, а потім пішли до моря. Я обрала довший шлях повз будинки, у яких на перших поверхах працювали перукарні й маленькі крамниці. Тарас розповів, що мусить повернутися до роботи за кілька днів. Я розповіла, що в пекарні за рогом треба купувати хліб до полудня, бо пізніше залишається тільки той, який мені не подобається. Ми обоє старалися говорити про звичайні речі. Вчорашня розмова на підлозі моєї кухні не робила сьогоднішню прогулянку простішою.

На набережній Тарас попросив сфотографувати його біля води. Я зробила три знімки. На двох він заплющив очі, на третьому дивився вбік і тримав руку в кишені. Саме третій йому сподобався. Він надіслав його комусь у телефоні й одразу показав мені відповідь: «Ти хоч виспався?» Я не встигла прочитати ім’я.

Ми сіли на лавку. Поряд чоловік лагодив колесо велосипеда, раз у раз відкладаючи інструмент, щоб пропустити людей. Тарас поклав телефон екраном донизу й потер долонею коліно.

— Учора батько дзвонив, — сказав він.

Я дивилася на чоловіка з велосипедом.

— Ти відповів?

— Ні. Потім він написав, що знає про мій від’їзд і хоче поговорити, коли повернуся.

— Це вам вирішувати.

— Я йому сказав, що не хочу його бачити. Він, мабуть, думає, що я передумаю.

Тарас підчепив нігтем край етикетки на пляшці води. Я чекала, що він продовжить, але він мовчав.

— Ти можеш передумати, — сказала я. — Не зараз і не для того, щоб йому стало легше. Колись, якщо сам захочеш.

— Ти сердишся, коли я про нього говорю?

— Іноді. Та я не збираюся забороняти тобі говорити про батька.

Він кивнув, але етикетку не відпустив.

— Після нашої сварки він сказав одну річ. Я вчора не хотів повторювати.

Я повернулася до нього. Тарас дивився на воду, хоча говорив до мене.

— Він сказав: «Ольга завжди тебе любила як рідного, але зараз їй потрібен час із власними дітьми. Не змушуй її ще й тебе заспокоювати».

Чоловік поруч підняв велосипед і покрутив колесо. Воно зачепило раму; він знову поставив його на землю. Я слухала ці звуки, поки могла скласти слова Романа в одне речення. Потім запитала:

— І що ти йому відповів?

— Не пам’ятаю. Щось грубе.

— Він це заслужив.

Тарас нарешті подивився на мене.

— Я знаю, що він хотів мене зачепити. Тому й не збирався тобі розповідати, але сьогодні вранці прокинувся й подумав, що ти ж справді поїхала, нічого мені не сказавши.

Мені захотілося нагадати, що я поїхала, не сказавши нікому. Тільки це не відповідало на те, що він запитував. Я вже бачила, як він намагається пояснити собі моє мовчання, й не хотіла вдруге залишити його самого з чужими словами.

— Я не сказала тобі, куди їду, бо не могла тоді говорити. Це завдало тобі болю, і мені шкода, але справа не в тому, що ти для мене менш рідний за Андрія чи Іру.

Він відкрутив кришку пляшки, зробив ковток і закрутив її назад. Я бачила, що він досі чекає на продовження.

— Твій батько привів тебе до мене, коли тобі було три, — сказала я. — Ти не хотів брати мене за руку. Я тоді й подумати не могла, що за кілька років шукатиму в шкільному щоденнику записку вчительки, а ти стоятимеш поруч і доводитимеш, що домашнє завдання вона записала неправильно.

— Вона й справді тоді записала неправильно, — сказав Тарас.

— У той раз, можливо.

Він усміхнувся, але усмішка швидко зникла. Я згадала, як довго ми оформлювали усиновлення. Обговорювали папери, довідки й те, яке прізвище стоятиме у свідоцтві. Тарас тим часом учився зав’язувати шнурівки. Йому було байдуже до довідок, доки він не зрозумів, що після них зможе називати мене мамою й у школі ніхто не перепитуватиме чому.

— Ти пам’ятаєш, як отримав нове свідоцтво? — запитала я.

— Пам’ятаю, що ми після цього їли морозиво. Сам папір — ні.

— Я теж насамперед пам’ятаю морозиво. Ти забруднив ним куртку, а я мала повернути її знайомій, яка позичила нам на холодний день.

Він глянув на мене здивовано. Раніше я не розповідала йому, чия то була куртка. Я не пам’ятала, коли саме перестала помічати різницю між тим, що трапилося до оформлення документів, і тим, що було після. Зате пам’ятала, як він захворів на вітрянку, як боявся йти до нової школи, як одного літа виріс настільки, що я купила йому штани наосліп і не вгадала з довжиною.

— Послухай мене, — сказала я. — У твоєму свідоцтві стоїть моє ім’я. Я вдячна, що ми тоді все оформили. Але навіть якби з тими паперами щось пішло не так, я б усе одно забирала тебе зі школи й лікувала твою вітрянку. А того, що між нами є, кров ніколи не визначала. Ти був моїм сином тоді. Ти мій син зараз і залишишся ним, куди б ми не поїхали й із ким би я перестала жити.

Тарас дивився на мене довго. Я дала йому час. Поруч чоловік нарешті полагодив колесо й повів велосипед набережною; за ним залишилася маленька темна пляма мастила на плитці.

— Я не думав, що колись запитаю тебе про це, — сказав Тарас.

— І я не думала, що тобі доведеться.

Він поставив пляшку біля лавки й обійняв мене за плечі. Ми посиділи так, поки не стало спекотно на сонці. Тоді він підняв пляшку, я взяла сумку, і ми пішли назад через площу.

Біля пекарні Тарас сам притримав двері. Усередині він запитав, який хліб я люблю. Я показала буханець на верхній полиці. Він купив два, хоча я сказала, що до завтра одного вистачить. Я не стала сперечатися.