Розділ 33. Ольга

Тарас заніс валізу до квартири й поставив біля дверей. Я запропонувала йому води, показала ванну, сказала, що можу застелити диван, якщо він захоче залишитися на ніч. Він відповідав коротко й слухняно.

Поки він мив руки, я дістала другу чашку. Зранку вона стояла в шафі, і я навіть не думала, що сьогодні нею скористаюся. На плиті закипала вода для чаю. Я відчинила коробку з печивом, купленим дорогою із зупинки, і пересипала його в тарілку. Тарас вийшов із ванної та зупинився біля столу.

— Ти живеш тут сама? — спитав він.

— Так.

Він оглянув кухню: дві конфорки, вузьку шафу, стіл, на якому я то їла, то намагалася працювати. На підвіконні стояв мій записник. Я прибрала його, щоб поставити чайник, хоча Тарас не збирався заглядати всередину.

— Давно ти тут?

— Відтоді як поїхала.

Я подала йому чашку. Він обхопив її долонями, але не пив.

— Я не знав, що ти виїхала з країни, — сказав він.

— Знаю.

— Думав, ти десь у знайомих. Або зняла квартиру в Одесі й попросила всіх мовчати.

— Спочатку я й сама не знала, куди поїду. Агентка допомогла знайти це місце.

Він кивнув. Я бачила, як він стримується, щоб не запитати, чому агентка знала, а він ні. Уночі він уже запитав мене про це телефоном. Я не мала кращої відповіді, ніж тоді. Тарас поставив чашку на стіл.

— Я говорив із батьком.

Від слова «батьком» мені захотілося вийти з кухні. У Романа й Тараса були свої стосунки; я не знала, що саме вони сказали один одному після мого від’їзду. Тарас дивився на мене й чекав, тому я залишилася.

— Він розповів тобі про Лізу?

— Про Лізу, дитину й про те, як довго все тривало. Решту довелося витягувати з Андрія та Іри.

Я взялася за ручку чайника, хоча вода давно була розлита по чашках. Пальці торкнулися теплого пластику.

— Мені шкода, що ти дізнався від них.

— Мені теж.

Він відсунув стілець, але не сів. Я помітила темні кола в нього під очима й згадала, що він казав про ніч без сну перед дорогою.

— Ти сердитий на мене, — сказала я. — Можеш говорити.

— Так, я сердитий. Я шукав тебе, мамо. Агентка повторювала, що ти в безпеці, але я не знав, коли вона востаннє тебе бачила. А ти читала мої повідомлення.

— Читала.

— Чому ти не відповіла мені хоча б одним словом?

Я вже говорила йому телефоном, що не була готова. Це правда, але зараз він стояв переді мною після дороги через кілька країн і мав право на більше, ніж ту саму фразу.

— Я боялася, що ти одразу приїдеш, — сказала я. — І що почнеш питати про всіх. Я тоді ледве могла витримати власні думки про них. Це було несправедливо до тебе.

Тарас відвів погляд. На столі холонув його чай.

— Я й так приїхав.

— Так.

— Треба було прилетіти раніше. На твій день народження. Я міг узяти відпустку, якби знав...

Він обірвав себе й опустився на підлогу перед моїм стільцем. Так раптово, що я спершу не зрозуміла, що він робить. Тарас став на коліна, сперся долонями об край сидіння й подивився на мене знизу вгору.

— Пробач мені, мамо, — сказав він. — Я залишив тебе там саму.

Я нахилилася до нього.

— Встань.

— Якби я був поруч, вони б не змогли...

— Тарасе. Встань, будь ласка.

Він похитав головою. Я зсунулася зі стільця й сіла на підлогу поряд. Плитка була холодна навіть крізь одяг.

— Подивися на мене, — попросила я.

Він повернувся. Мені було боляче бачити, як старанно він намагається знайти власну провину серед учинків інших людей. Я знала цю звичку. Коли Тарас був маленьким і Роман приходив з роботи сердитий, він питав, чи не зробив чогось не так. Я тоді казала йому, що дорослі можуть бути сердиті через свої справи. Схоже, цього пояснення не вистачило на все життя.

— Ти не знав, — сказала я. — Не міг зупинити те, про що тобі ніхто не сказав.

— Але я мав бути на ювілеї.

— Я хотіла, щоб ти приїхав. І знала, чому не можеш. Це різні речі.

— Ти мала сидіти за тим столом із ними, а я навіть не подзвонив вчасно.

— Ти надіслав привітання. Я його слухала.

Він притиснув долоню до очей. Я не торкалася його, поки він сам не посунувся ближче.

— Андрій та Іра знали, — сказав він. — Батько брехав тобі п’ять років. А мене там не було.

— Саме так. Андрій та Іра знали. Роман брехав. Ти був далеко й не знав. Не став усе це одним реченням про себе.

Тарас опустив руку. Я бачила, що він хоче заперечити. Можливо, я б теж заперечувала на його місці: інколи легше думати, що ти міг щось зробити, ніж визнати, що важливе сталося без тебе.

— Пробач мені за те, що я мовчала, — сказала я. — За дні в Одесі, за твої дзвінки. Тут справді є за що вибачатися. Але ти не проситимеш у мене пробачення за Романа.

Тарас довго дивився на мене, а тоді кивнув. Я обійняла його. На підлозі було незручно, нога швидко затерпла, та жоден із нас не поспішав підводитися.

— Я все одно злюся, що ти не відповіла, — сказав він мені в плече.

— Знаю.

— І переживав за тебе.

— Це я теж знаю.

Він відсунувся першим, витер обличчя рукавом і глянув на наші чашки на столі.

— Чай, мабуть, уже холодний.

— Зроблю новий.

Ми підвелися. Тарас забрав зі столу свою чашку, перш ніж я встигла до неї дотягнутися, і поніс до раковини. Я поставила чайник удруге. Поки грілася вода, він дістав із пакета печиво й запитав, чи можна відчинити вікно. Я сказала, що можна, тільки ручку треба трохи підняти: інакше вона заїдає.

Він відчинив його з першої спроби й залишився стояти поруч. З вулиці долинали чиїсь голоси. Я дістала чисті чашки, а ті дві, з холодним чаєм, поставила в мийку.