Розділ 32. Тарас

Мама відповіла о другій ночі.

«Я прочитала. Ти маєш право злитися. Я теж хочу тебе побачити, але не в Одесі. Якщо приїдеш, зустріну тебе».

За хвилину вона надіслала назву міста. Я сів на ліжку й відкрив карту. Маленька точка на узбережжі, приблизно година дороги від найближчого аеропорту. Я збільшив зображення до вулиць, хоча вона не назвала адреси. Мені хотілося побачити місце, де вона прокидалася весь цей час.

Я написав: 

«Приїду». 

Подивився на повідомлення й додав: 

«Ти зараз не спиш?»

«Ні».

Я натиснув виклик. Вона відповіла після другого гудка.

— Мамо.

— Привіт, — сказала вона.

Я не пам’ятав, щоб колись так довго чекав одного її слова. Тепер, коли почув, не знав, що сказати у відповідь.

— Ти справді там? — спитав я.

— Справді.

— Сама?

— Так.

Я встав, підійшов до вікна. За склом була нічна вулиця й вивіска аптеки навпроти готелю.

— Чому ти не сказала мені раніше?

Мама помовчала. Я вже подумав, що вона завершить дзвінок, але вона відповіла:

— Я не була готова розмовляти, а потім дізналася, що ти мене шукаєш, і не могла придумати, як це пояснити.

— Можна було почати з «я жива».

— Можна було, — сказала вона. — Пробач.

Я присів на край ліжка. Вибачення від неї я не хотів. Воно не повернуло мені дні, які я провів там у пошуках.

— Я куплю квиток уранці.

— Напиши, коли знатимеш час. Я тебе зустріну.

Мені хотілося попросити її залишатися на зв’язку до самого ранку. Натомість я сказав, що зателефоную після бронювання. Коли ми попрощалися, я ще довго тримав телефон біля вуха.

До ранку я так і не заснув. Знайшов рейс, перевірив, як дістатися від аеропорту, спакував речі, купив увитки на потяг. О сьомій написав Андрієві, що мама знайшлася й з нею все гаразд. Він одразу подзвонив. Я відповів, але місто не назвав.

— Вона попросила не говорити? — запитав він.

— Я не питав, чи можна.

Андрій видихнув. Сказав, що передасть Ірі, й не став вимагати від мене більшого. Я поклав слухавку та вперше за багато днів нормально поснідав.

Дорога зайняла майже весь день. Мама кілька разів написала: спершу попросила повідомити, коли приземлюся, потім уточнила, яким автобусом я їду. Я відповідав на кожне повідомлення й ловив себе на бажанні додати щось буденне. Запитати, чи вона вже обідала. Розповісти, що в автобусі не працює кондиціонер. Раніше я саме так із нею і спілкувався. Тепер не знав, чи можна починати з цього після всього, про що ми мали поговорити.

Автобус висадив мене біля невеликої площі. На одному боці була аптека, на іншому — пекарня. Я відступив від дверей, пропускаючи людей із валізами, і побачив маму.

Вона стояла в затінку біля зупинки. На ній були світлі штани й сорочка з підкоченими рукавами. Волосся вона зібрала, як робила вдома перед роботою, але біля обличчя вибилися пасма. У руках тримала телефон. Мама дивилася на двері автобуса й спершу мене не помітила.

Я пройшов кілька кроків. Вона підвела очі. До тієї миті я боявся, що, побачивши її, почну говорити про Одесу, про Андрія й Іру, про всі дзвінки без відповіді. Я навіть готував перше речення. Та мама поклала телефон у сумку й пішла мені назустріч, а я залишив валізу просто посеред площі.

Вона обійняла мене міцно, обома руками. Я притиснувся до неї й відчув запах її парфумів, майже непомітний після дороги. Хтось обійшов нас, зачепив мою валізу колесом своєї. Мама коротко глянула в той бік, але не відпустила мене.

— Ти схуд, — сказала вона.

— Ти теж.

Вона засміялася. Я давно не чув її сміху й на секунду заплющив очі. Ми забрали валізу й пішли від зупинки. Мама сказала, що від її квартири недалеко, але можна спочатку зайти поїсти. Я відповів, що їв у дорозі. Вона все одно показала мені пекарню, де купувала хліб, і попередила про слизьку плитку біля фонтану. Я слухав і намагався поєднати ці слова з жінкою, яку всі в Одесі шукали, хоча вона вже знала тут дорогу до пекарні.

Біля аптеки я зупинився.

— Мамо, чому ти дозволила мені приїхати тільки тепер?

Вона подивилася на мене. Могла сказати, що їй потрібен був час, і ми обидва знали б, що це правда. Але вона не поспішила з відповіддю.

— Я прочитала, що ти злишся, — сказала вона нарешті. — І зрозуміла, що ти вже знаєш про все. Мені чомусь було страшно навіть цього: що ти приїдеш і побачиш мене такою.

— Якою?

— Я поки сама не знаю.

Поруч відчинилися двері аптеки. Нам довелося відійти, щоб випустити жінку з пакетом. Я підняв ручку валізи.

— Можеш нічого далі не казати, — сказав я. — Я приїхав просто тебе побачити.

Мама кивнула й повела мене далі. Ми звернули з площі на вузьку вулицю. Між будинками на мить показалася вода, та я дивився на маму: вона йшла поруч, підлаштовуючи крок під мій, і час від часу поглядала, чи встигаю я з валізою.