Розділ 31. Тарас

Уранці я знову зателефонував мамі. Гудки йшли довго. Я вже знав, що вона не візьме слухавку, але все одно дочекався, поки виклик обірветься сам. Якщо скинути раніше, потім можна цілий день думати, що вона саме тоді потягнулася до телефона.

Я жив у готелі за двадцять хвилин ходи від нашого будинку. Міг знайти номер через п’ять хвилин після прильоту, та обирав довго: мені потрібне було місце, звідки легко дістатися до мами, якщо вона нарешті подзвонить. Я так і не зрозумів, де саме її чекатиму.

У телефоні зберігся список людей, з якими я вже говорив. Адвокат не назвав її адреси. Агентка сказала, що передала мої слова й має підстави вважати, що з мамою все гаразд. Дві її подруги нічого не знали або добре вдавали. Я не хотів допитувати їх удруге. Вони знали її набагато довше, ніж я звик думати про них окремо від нашої родини, і, мабуть, мали право тримати її бік.

Я теж тримав її бік. Саме тому злився. У месенджері висіло моє повідомлення: «Мамо, я в Одесі. Я не прошу тебе повертатися. Просто дай знати, що ти прочитала». Під ним уже стояла позначка про прочитання. Я дивився на неї кілька разів на день. Вона означала, що телефон у мами, вона бачила мої слова й вирішила мовчати. Принаймні з телефоном усе було гаразд — думка, за яку я хапався щоразу, коли уявляв щось гірше.

Я поїхав до квартири, де ми жили до переїзду в будинок. Мама продала її багато років тому, тож я не сподівався знайти там сліди. Просто вчора ввечері згадав, як вона виводила мене звідти за руку до школи, і захотів пройти знайомою вулицею.

Біля під’їзду стояли нові лавки. Двері відчинялися електронним ключем. Я затримався перед ними, доки з будинку не вийшов чоловік із собакою, і відступив, щоб пропустити. На четвертому поверсі колись була наша квартира. Я пам’ятав, як мама ставила взуття сушитися біля батареї, як Андрій та Іра навчилися повзати й я вимагав, щоб мені дозволяли тримати їх по черзі. У мене обох забирали доволі швидко.

Мені було майже сім, коли народилися двійнята. Я боявся, що тепер мамі стане не до мене. Не пам’ятаю, щоб вона колись про це говорила, але одного разу знайшла мене на кухні за уроками й поставила поруч тарілку нарізаного яблука. Брати яблуко я міг сам. Вона сіла навпроти й запитала, що ми сьогодні читали в школі. Історію я їй розповідав довше, ніж вона, мабуть, могла собі дозволити. Іра кричала в кімнаті, а мама слухала, доки я не закінчив.

Я пішов від під’їзду, так і не зайшовши всередину. Сьогодні в тій квартирі жили незнайомі люди. Мамі там теж не було чого шукати. Ближче до обіду подзвонив Андрій. Ми не розмовляли з дня сварки.

— Ти знайшов її? — запитав він.

Я зупинився біля переходу. Навколо сигналили машини, і я не відразу відповів.

— Ні.

— Іра каже, що мама читала її повідомлення.

— Моє теж.

Андрій помовчав.

— Я думав, може, тобі відповіла.

— Якби відповіла, я сказав би.

Я збирався завершити розмову, та він заговорив знову:

— Ти все ще в Одесі?

Я сказав, що так, і перейшов дорогу. Андрій пообіцяв подзвонити, якщо щось дізнається. Я не знав, чи довірив би йому мамину адресу, опинись вона в мене. Від цієї думки мені стало незручно, хоча вголос ми говорили чемно.

Після розмови я зайшов у кафе. Переді мною поставили обід, який я замовив, бо впізнав назву в меню. За сусіднім столом жінка розмовляла з сином телефоном і, судячи з її обличчя, доводила йому, що він одягнувся не за погодою. Я дістав свій телефон, поклав поряд із тарілкою й уявив, як мама бере слухавку. Що я скажу першим? Запитаю, де вона, чи чому не відповідає? Обидва запитання прозвучали б як докір. Я мав на нього право, якщо останні кілька днів жив у готелі й боявся за неї? Не міг вирішити навіть це.

У місії я звик до іншого порядку речей. Коли хтось не виходив на зв’язок у домовлений час, ми з’ясовували, де він востаннє був, хто його бачив, як до нього дістатися. Тут я мав повідомлення від агентки, позначку про прочитання й матір, яка сама вирішувала, скільки мені знати. Я ловив себе на тому, що складаю список наступних дзвінків, а потім прибирав його. Мама могла просто не хотіти, щоб я її знайшов.

Я поїв і вийшов на вулицю. На екрані висіло сповіщення від агентки. Вона писала, що мама отримала моє повідомлення, почувається добре й зв’яжеться зі мною, коли буде готова. Я перечитав текст біля кафе, потім відійшов до стіни, щоб не заважати людям. Хотів подзвонити агентці й запитати, чи мама сама сказала останні слова, чи їх додала вона. Номер уже був відкритий, коли я зупинився.

Агентка зробила все, про що я просив. Мама знала, що я шукаю її. Тепер це було ясно. Я написав: «Дякую, що передали». Затримав палець над кнопкою відправлення, додав: «Якщо говоритимете з нею ще раз, скажіть, що я сердитий». Прочитав і стер друге речення. Не хотів, щоб мама дізналася про це від агентки.

Увечері я повернувся до готелю. Поклав телефон заряджатися, прийняв душ і знайшов на екрані два пропущені виклики з роботи. Передзвонив, обговорив дату свого повернення й сказав, що мені потрібен ще один день. Я не мав жодної причини залишатися, яку міг би назвати вголос.

Перед сном відкрив чат із мамою. Вона часто писала мені, коли я був далеко: питала, чи їв, надсилала уривки з книжок, на які натрапила, або фотографувала котів, що сиділи біля нашого будинку. Я знаходив ці повідомлення посеред робочого дня і відповідав, коли звільнявся. Вона ніколи не вимагала швидше.

Я набрав: «Я прочитав, що ти в порядку. Радий це знати. Мені дуже хочеться з тобою поговорити, і я злюся, що не можу». Цього разу не став стирати. Відправив, поклав телефон на тумбочку й вимкнув світло. За хвилину потягнувся до нього знову. Повідомлення вже було доставлене. Я залишив звук увімкненим.