Розділ 30. Ольга

Уранці я відкрила файл із романом і вирішила переписати сцену від’їзду. Учора я вже пробувала виправити в ній одне речення. Сьогодні прочитала сторінку від початку й зрозуміла, що не вірю жодному слову.

Моя героїня акуратно складає речі, залишає записку й виходить, доки чоловік спить. Вона знає, куди їде, і дорогою в таксі думає про своє майбутнє. Я написала це ще вдома. Тоді мені здавалося, що людина, яка нарешті наважилася піти, має відчути хоча б полегшення. У таксі я насправді перевіряла, чи забрала паспорт.

Я виділила сцену. Не видалила, тільки перенесла в окремий файл. Потім повернулася до порожньої сторінки й написала: «Вона вийшла з дому». Посиділа перед цим реченням, додала: «Двері зачинилися за її спиною». І стерла обидва.

Ноутбук стояв на кухонному столі, бо іншого тут не було. За моєю спиною працював холодильник. На підвіконні сохла тарілка, яку я помила після сніданку. Мені заважали її краплі: вони збиралися по краю й падали на рушник. Я встала, витерла тарілку та поставила до шафи.

Удома в мене був кабінет. Роман називав його моєю територією й стукав, перш ніж увійти. Навіть коли двері стояли відчинені. Я часто нарікала, що мене відволікають, хоча знала, що за кілька годин хтось усе одно покличе мене пити чай або спитає, чи я вже закінчила. Тепер ніхто не відволікав. Я сиділа за столом до обіду й не написала нічого.

Близько першої агентка надіслала листа. Видавництво чекало відповідь щодо термінів нового рукопису. Вона не вимагала дати, просто питала, що їм сказати. Я могла попросити ще місяць. Грошей мені вистачало, а з контрактом вона вміла домовлятися. Я відповіла, що напишу їй завтра, й одразу пошкодувала: завтра доведеться знову відкривати цей файл.

Я пішла до кав’ярні біля площі. Там був вільний столик біля стіни, зручний для роботи, але ноутбук я залишила вдома. Замовила каву й дістала з сумки маленький записник. Раніше я брала його на зустрічі з редакторкою: записувала правки, які не хотіла забути дорогою додому. На першій сторінці стояло: «Героїня надто швидко пробачає сестру». Нижче — номер телефону сантехніка. Я перегорнула аркуш і поставила дату.

П’ятдесят років. Я досі не звикла писати цей вік поруч зі своїм іменем. У документах він мене не дивував; дивувало те, що після дня народження я вийшла з ресторану й почала жити зовсім по-новому.

Я спробувала записати, чого хочу для нового роману. У голові одразу з’явилися відповіді для агентки: напружений сюжет, правдоподібні герої, кінець, який не підведе читачів. Так можна було описати майже будь-яку мою книжку. Я закрила записник і подивилася на людей за сусідніми столиками.

Коли діти були маленькі, я писала в години, які залишалися після всього іншого. Встигала відвести Тараса до школи, нагодувати двійнят, придбати продукти, розібратися з рахунками, а тоді сідала за комп’ютер. Інколи Роман забирав дітей на прогулянку, щоб я могла попрацювати. Я раділа цим двом годинам і зазвичай добре знала, про що писатиму.

Пізніше з’явився кабінет і більше часу. Діти подорослішали, у Романа з’явилися люди, яким він міг довірити справи в компанії. Я сама вирішувала, коли починати роботу. Та варто було комусь із родини попросити мене про допомогу, я відсувала рукопис. Мені подобалося бути людиною, до якої звертаються.

За останні тижні ніхто не попросив мене забрати посилку, прочитати листа перед відправленням чи знайти подарунок для когось із знайомих. Адвокат цікавився документами. Агентка — рукописом. Діти хотіли поговорити, але я не знала, чи зможу слухати їх. Усе це були важливі розмови. Просто жодна з них не підказувала, що робити мені завтра після сніданку.

Я повернулася до записника. Написала вгорі сторінки: «Хто я?» Подивилася на ці слова й скривилася. Наче заповнювала анкету, тільки без клітинок.

Я письменниця. Ця відповідь лежала переді мною, у сумці з записником і вдома на відкритому ноутбуці, але сьогодні ця відповідь здалась мені смішною. Я була матір’ю Тараса, Андрія та Іри, хоч би відповідала на їхні дзвінки чи ні. Майже все доросле життя я була дружиною Романа. На цей запис я витратила найдовше: спершу написала «була», потім закреслила й написала «поки ще є». Судові документи не поспішали за мною через кордон.

Я випила холодну каву й знову прочитала сторінку. Колись я могла розповісти про себе, почавши з будь-кого з них. Тепер від цих імен думки йшли в минуле. Я не знала, як провести їх далі.

Офіціант підійшов запитати, чи хочу я ще щось замовити. Я попросила води. Він приніс склянку й нову серветку, бо моя промокла від кави. Я посунула записник, щоб він не намок. Угорі залишалося запитання, а під ним — кілька закреслених рядків.

Додому я повернулася під вечір. Ноутбук усе ще стояв на столі з відкритим порожнім файлом. Я прибрала його, щоб повечеряти, і вперше за день не сказала собі, що сяду писати після їжі.

Перед сном я відповіла агентці: «Попроси для мене ще місяць. Я поки не можу назвати дату». Вона майже одразу написала, що домовиться.

Телефон я залишила біля ліжка. Іриного повідомлення я так і не відкрила вдруге, хоча пам’ятала його напам’ять. Натомість дістала записник і дописала під датою: «Сьогодні я не змогла працювати». Хотіла додати причину, але її не знала. Я залишила місце після крапки й погасила світло.