Розділ 29. Ольга

Я прокинулася о сьомій десять і взяла телефон раніше, ніж відкрила очі. Удома приблизно в цей час Андрій виїжджав на роботу. Я хотіла написати йому, що сьогодні обіцяли дощ і нехай не забуде парасолю. Це було безглузде нагадування: він давно не жив зі мною, мав власну квартиру й умів дивитися прогноз погоди. Та я писала йому таке роками, а він іноді відповідав фотографією парасолі на задньому сидінні машини.

Я відкрила наш чат. Останнє повідомлення від нього надійшло наступного дня після ювілею: «Мамо, нам треба поговорити». Я тоді прочитала його в таксі, дорогою до кордону. Воно залишилося без відповіді.

Прогноз я все-таки перевірила. Дощ обіцяли тут, у маленькому місті, де я тепер жила. Я подивилася у вікно на мокрі поручні балкона й поклала телефон.

На кухні знайшлася одна чиста чашка. Я налила води в чайник, насипала каву, дістала молоко. Раніше я готувала дві чашки, хоча Роман останніми роками часто виходив з дому раніше за мене. Залишала його каву під маленькою кришкою, щоб не вистигала. Сьогодні машинально взяла з шафи ще одну чашку й поставила поруч. Помітила її вже тоді, коли наливала молоко.

Чашку я прибрала. Каву допила стоячи. Іра любила телефонувати зранку, поки йшла від зупинки до свого офісу. П’ять хвилин, іноді менше. Вона розповідала про колегу, яка вкотре перенесла зустріч, про виставку, куди збиралася і ніяк не доходила, або просто питала, що я роблю. Я відповідала: «П’ю каву». Вона казала: «Я так і знала». У деякі дні це була вся наша розмова, і мені її вистачало.

Сьогодні до дев’ятої Іра не зателефонувала. Я прибрала кухню, склала випрані речі, перевірила звук на телефоні. У ньому було кілька її пропущених викликів за минулі дні. Я могла передзвонити в будь-яку мить.

Від цієї думки стало легше рівно на секунду. Потім я згадала, що Іра знала про Лізу й приходила до мене, сідала на кухні, де її батько щойно залишив свою чашку, і розповідала про фонд, роботу, погоду. Я згадувала кожну таку зустріч і намагалася визначити, коли саме вона вже знала. Часом це можна було встановити за датою. Часом я просто не могла пригадати, про що ми тоді говорили.

У магазині біля дому я взяла яйця, йогурт і пачку дитячого печива. Зупинилася біля полиці, роздивляючись упаковку. Колись я купувала таке Андрієві та Ірі: сухе, крихке, вони розмочували його в чаї, розмазували по столу й обурювалися, коли я прибирала чашки. 

Коли народилися двійнята, Тарасові було майже сім. Він уже вмів налити собі води, одягнутися й дуже хотів допомагати з малими. Я дозволяла йому приносити підгузки та вибирати повзунки. Одного ранку він урочисто прийшов із двома моїми шарфами: вирішив, що братові й сестрі холодно. Шарфи були довші за дітей у кілька разів. Тарас стояв і чекав, поки я накрию їх як слід, а я не знала, як сказати, що немовлятам так робити не можна, щоб не образити його.

Ми жили тоді в орендованій квартирі. Вікно на кухні погано зачинялося, і перед сніданком я підпирала його складеним рушником. Роман часто виїжджав на об’єкти вдосвіта. Я годувала одного з двійнят, друге починало плакати, а Тарас у цей час шукав шкільний зошит. Іноді я не могла згадати, кого щойно перевдягла. Складала брудний одяг окремо, щоб потім розібратися, й наступного дня знову плуталася.

Іра засинала, тільки коли її носили кімнатою. Андрій міг спати в ліжечку, зате прокидався раніше за всіх. Одного ранку я нарешті вклала доньку й пішла на кухню. Тарас сидів за столом у піжамі та читав уголос казку Андрієві, який лежав у нього на колінах. Тихо читати він ще не вмів, тому вимовляв кожне слово пошепки з неймовірним зусиллям. Я притулилася до одвірка й слухала, поки не прокинулася Іра.

У магазині хтось попросив мене пропустити його до полиці. Я відступила, пробурмотіла вибачення й лише тоді помітила, що весь цей час тримала в руці упаковку печива. Поставила її на місце та пішла до каси з яйцями й йогуртом.

Додому поверталася повільно. Дощ скінчився, але на плитці ще стояла вода. Біля під’їзду довелося обійти калюжу, і я згадала, як Андрій та Іра в дитинстві завжди обирали протилежні боки доріжки. Один стрибав у воду, друга сердито обходила її, а за кілька хвилин вони мінялися місцями. Я пам’ятала їх такими виразно, що на сходах захотілося дістати телефон і написати Ірі про печиво. Вона б знала, яке саме я побачила.

Після обіду я написала адвокатові про документ, який треба було переслати. Він відповів за десять хвилин і додав, що, якщо я захочу, може попросити Андрія та Іру припинити дзвінки. Я довго дивилася на цю пропозицію. 

Я відповіла, що поки не треба. Їхні дзвінки залишалися без відповіді, але я не хотіла, щоб хтось інший приймав це рішення за мене.

Надвечір я відкрила чат Іри. Написала: «Як ти?» Два слова, які раніше не потребували жодних пояснень. Зараз за ними стояло надто багато. Я стерла запитання. Хотіла заблокувати екран, але побачила вгорі дату нашої останньої розмови. Того ранку, перед святом, Іра надіслала фотографію квітів, які вибирала для мене. «Білі чи жовті?» Я відповіла: «Які тобі подобаються». Вона принесла жовті.

Телефон завібрував у мене в руці. На екрані з’явилося її ім’я. Я дивилася, поки виклик не обірвався, а потім поклала телефон на стіл екраном догори й сіла поруч.

Через кілька хвилин надійшло повідомлення: «Мамо, я просто хочу знати, як ти».

Я прочитала його двічі. Відповісти було легко: «Я вдома». Але то вже був не наш дім, і вона могла запитати, де саме я живу. Я поклала телефон поряд із недопитою кавою та пішла зачиняти вікно. На рамі залишилася дощова вода. Я витерла її рушником і повернулася до столу.

Іра більше не писала. Я теж.