Розділ 28. Ольга

Море з мого вікна не було видно. Щоб дійти до нього, треба було спуститися вулицею повз пекарню, перейти площу з неробочим фонтаном і звернути за аптекою. У перший день я пройшла цей шлях двічі: спочатку шукала воду, потім аптеку, а на третій купила собі зручніше взуття.

Квартиру мені знайшла агентка. Невелика кімната, кухня з двома конфорками, шафа, яка не зачинялася, якщо вішати пальто на крайню плічку. Господарка говорила повільно, але я все одно зрозуміла тільки те, що платити слід першого числа. Ми усміхалися одна одній, а коли вона пішла, я знайшла в шухляді інструкцію до пральної машини й пів години перекладала її телефоном.

Удома я впоралася б за дві хвилини. Там я знала, яку кнопку натиснути, навіть коли в машині гаснув дисплей. Першого тижня мене займали такі речі. Де купити хліб, щоб він залишався м’яким до ранку. Чому в супермаркеті не прийняли мою картку. О котрій забирають сміття. Я виходила, плутала вулиці, поверталася з пакетом продуктів і втомою, непропорційною зробленому.

Одного разу касирка щось запитала мене. Я перепросила, попросила повторити англійською. Вона покликала іншого працівника, за мною утворилася черга. Виявилося, вона хотіла знати, чи потрібен мені пакет. Я несла покупки в руках до самого дому й розплакалася, коли яблуко випало на сходах. Наступного ранку купила багаторазову торбу. Яблуко вимила.

Мене ніхто тут не знав. Спочатку це навіть подобалося. Я сиділа в кав’ярні з книжкою, пила каву, яку постійно замовляла не того розміру, і не мусила відповідати на запитання про ювілей. Ніхто не питав, чи сподобався подарунок Романа, чи приїжджав Тарас, чи скоро вийде мій новий роман. Офіціант приносив рахунок і залишав мене саму.

Увечері це саме відчуття змінювалося. Я поверталася в квартиру, де після мене ніхто не відчиняв вікна, не переставляв чашки й не залишав світло в коридорі. Могла покласти ключі де завгодно. Потім довго шукала їх, бо не було кого запитати, чи бачив.

Роман завжди клав свої ключі в миску біля дверей, а мої знаходив у кишені мого ж пальто. Одного разу я згадала це, стоячи посеред кімнати з сумкою на плечі, і страшенно розлютилася. Навіть тут він примудрився бути корисним.

Я не збиралася ховатися вічно. Мені потрібно було місце, де після його дзвінка я могла вирішити, відповідати чи ні, а після кожного рішення не зустрічати когось із родини за обідом. Адвокат знав, як зі мною зв’язатися. Агентка теж. Вони не передавали мою адресу.

Тарасові агентка передала коротке повідомлення: зі мною все гаразд, я зв’яжуся з ним сама. Вона не сказала, скільки разів він телефонував. Я не запитала. Мені було досить знати, що він шукав мене.

Щовечора я відкривала наш чат. Останнім там залишалося його повідомлення з місії, надіслане ще до мого дня народження: фотографія металевого кухля на тлі розібраних коробок і підпис: «У нас тут сервіс кращий за ваш ресторан». Я тоді відповіла, що в ресторані принаймні миють чашки. Він поставив смайлик.

Я писала: «Пробач, що змусила тебе хвилюватися». Стирала. Писала: «Мені потрібен час». Це було правдою, але я уявляла, як він читає ці слова після всього, що довідався від інших. Я не надіслала й цього.

На набережну я почала ходити вранці. У цей час там прибирали після нічних відвідувачів, вигулювали собак, розвантажували ящики біля ресторанів. Я сідала на лавку, яку двірник залишав останньою, і дивилася, як він пересуває мішок зі сміттям від однієї урни до наступної. За годину приходили туристи, і місце ставало зовсім іншим.

Якось я затрималася довше. Поруч сіла літня жінка з газетним пакетом черешень. Вона заговорила до мене, побачила, що я не розумію, показала на вільну половину лавки й знову щось сказала. Я кивнула. Ми просиділи разом хвилин десять. Вона їла черешні, я дивилася на воду. Перед тим як піти, жінка запропонувала мені жменю. Я взяла кілька штук і нарешті вимовила слово «дякую» її мовою. Вона усміхнулася так, ніби я добре впоралася.

У квартирі я поставила черешні на блюдце. Вони були теплі від її долоні. Я з’їла одну, а решту поклала в холодильник, хоча не знала навіщо.

Писати я спробувала в понеділок. Поставила ноутбук на кухонний стіл, відкрила файл із романом, над яким працювала вдома. На останній сторінці героїня збиралася сказати чоловікові, що їде. Я написала цю сцену за кілька тижнів до того, як поїхала сама. Тоді мені здавалося, що я знаю, як вона говоритиме. Тепер її слова виглядали надто награними, як для людини, яка мусить знайти паспорт, замовити машину й не забути зарядку. Я виправила одне речення, але за мить повернула, як було.

Ноутбук залишився відкритим до вечора. На екрані з’явилося повідомлення від агентки: Тарас знову питав про мене. Вона нічого йому не сказала, крім того, про що ми домовилися.

Я взяла телефон і вийшла на балкон. Унизу господарка квартири поливала квіти, обережно відсуваючи шланг ногою, щоб не зачепити припаркований велосипед. Якби я зателефонувала Тарасові, він почув би, що я плачу. Я вже плакала. Він кинув би все й приїхав, а я не знала, чи витримаю зараз його запитання.

Я повернулася до столу й відповіла агентці, що прочитала її лист. Потім закрила ноутбук.

Перед сном я ще раз вийняла телефон. Знайшла фотографію, яку Тарас надіслав мені минулої осені: він стояв у черзі за кавою, у куртці, яку я називала непридатною для холодів, і підняв комір так високо, що було видно тільки очі. Я тоді написала йому купити теплішу. Він відповів, що купив каву.

Я набрала його номер, але не натиснула виклик. Поклала телефон біля ліжка, так щоб дотягнутися, якщо він подзвонить сам. 

Уночі мені снилося, що я знову шукаю ключі. Прокинувшись, я побачила їх на столі біля дверей. З вулиці долинав звук машини, яка забирала сміття. Я лежала, поки вона не поїхала, а тоді встала й поставила чайник.