Розділ 27. Тарас

У готелі я дістав із рюкзака зарядний пристрій і поставив телефон біля ліжка. За вечір він розрядився майже повністю. Я кілька разів дзвонив мамі, перевіряв повідомлення й шукав ім’я її літературного агента. Ліг, не розібравши речей. О шостій прокинувся й одразу потягнувся до телефона. Від мами нічого не було.

Я перечитав своє останнє повідомлення. Написав, що не розповім нікому, де вона, якщо вона цього не захоче. Я не хотів ставити їй умов. Збирався написати ще раз, пояснити, але відклав телефон. Трьох повідомлень вистачало. Вона знала, що я приїхав.

За сніданком я склав список людей, із якими можна зв’язатися. Першою записав мамину подругу, потім агента й адвоката. Іру не додав. Вона вже розповіла мені все, що знала, а дзвонити братові чи батькові я не збирався. Я дивився на короткий список і згадував мамині слова про те, що її читачі іноді знають, коли вийде нова книжка, раніше за членів родини. Про її роботу я знав багато, але як виявилося, не знав навіть, до кого вона поїде, якщо не схоче залишатися вдома.

Подруга відповіла сонним голосом. Я вибачився за ранній дзвінок і запитав, чи бачилася вона з мамою після ювілею.

— Ні, — сказала вона. — Я теж їй писала.

— Вона не відповіла?

— Не мені.

Я перепитав, що вона має на увазі. Подруга пояснила, що розмовляла з мамою перед святом, але після — жодного разу. У день народження вони попрощалися біля ресторану, домовилися про дзвінок наступного ранку. Мама не зателефонувала. Подруга не захотіла переказувати останню розмову, навіть коли я сказав, що вже знаю про розлучення.

— Це було особисте, Тарасе. Якщо вона захоче, розповість тобі сама.

Я розсердився, але взяв себе в руки, подякував і попросив повідомити, якщо подруга отримає звістку й мама дозволить її передати.

Агент узяв слухавку після другого виклику. Я представився й запитав, чи він підтримує зв’язок з Ольгою Пелипчук. Він знав, хто я. На тлі голосу чувся гуркіт кавомашини й чиїсь замовлення.

— Її родина хвилюється, — сказав я. — Мені не потрібна адреса. Хочу знати, що вона в безпеці.

Він попросив дати йому кілька хвилин і передзвонив із тихішого місця. Сказав, що не уповноважений обговорювати мамині плани, але може передати їй моє повідомлення. Я запитав, чи говорив із нею сьогодні.

— Ні, — відповів він.

— Учора?

Він помовчав. Я вже збирався перепросити за допит, коли він сказав:

— Я маю підстави вважати, що з нею все гаразд. Більше не скажу.

Він не назвав, які саме підстави. Я попросив передати, що перебуваю в Одесі й нікому не повідомлю її місцеперебування. Агент повторив мої слова, щоб записати точно, і пообіцяв їх передати. Ми попрощалися. Я ще якийсь час сидів із телефоном біля вуха, звикаючи до думки, що людина, з якою мама обговорює вигаданих персонажів, зараз знає про неї більше за мене.

У адвоката секретарка попросила уточнити причину дзвінка. Я назвав своє ім’я й сказав, що це особиста справа Ольги Пелипчук. Через годину він передзвонив сам. Говорив ввічливо й обережно: не може підтверджувати зміст її звернення та передавати жодних відомостей без її згоди. Я повідомив, що знаю про документи, які мама роздала на святі. Він не змінив відповіді.

— Тоді хоча б передайте, що я її шукаю, — попросив я.

— Передам.

— Ви можете сказати, чи їй потрібна допомога?

— Якщо пані Пелипчук попросить вас про допомогу, вона з вами зв’яжеться.

Я хотів нагадати йому, що вона моя мати. Він, звісно, знав. 

По обіді я поїхав до ресторану. Не сподівався отримати адресу; хотів знати, чи хтось бачив, як вона виїхала, чи була сама. Менеджерка впізнала моє прізвище й пояснила, що мама замовила машину заздалегідь. Водій забрав її біля входу. Напрямку менеджерка не знала, номер машини не записала. Вона запитала, чи з мамою все добре. Я відповів, що так.

На вулиці мене наздогнало повідомлення від Іри. Вона знайшла в маминій шафі кілька старих пальт і запитувала, чи варто передати їх мені, якщо я знову говоритиму з агентом. Я написав, що агент обіцяв передати їй мої слова; речей поки не треба. Іра відповіла, що зрозуміла. Ми обоє знали: мама не забула пальта випадково.

До вечора я зв’язався ще з двома її знайомими. Один не чув про від’їзд, друга сказала, що мама попередила її про тривалу перерву в зустрічах. Куди поїде, не уточнила. Усі троє, включно з подругою, ставили мені те саме запитання: чи все гаразд. Я щоразу казав, що намагаюся з’ясувати. Ніхто не запропонував місця, де варто шукати далі.

Повернувшись у готель, я побачив лист від агента. Він підтвердив, що моє повідомлення передане. Більше нічого. Я почав писати у відповідь, щоб він попросив маму бодай надіслати мені одне слово, але зупинився. Вона могла зробити це й без посередника.

Я відкрив наш чат. Мамин голос я чув кілька днів тому, коли вона дякувала за привітання. Зараз я вперше сердився на неї за те, що вона залишила мене шукати серед людей, яким дозволила мовчати. Через хвилину я згадав, що вона теж жила серед людей, які роками мовчали, й поклав телефон.