Розділ 26. Тарас

Коли я повернувся на кухню, Андрій стояв біля раковини й мив тарілки. Воду пустив надто сильно; вона бризкала йому на сорочку. Іра сиділа там само, склавши руки перед собою. Батько прибрав мою тарілку зі столу, але свою не чіпав.

— Я викличу таксі, — сказав я. — Заберу речі й переночую в готелі.

Андрій вимкнув воду.

— Тарасе, лишайся. У тебе був довгий переїзд.

— Саме тому я хочу виспатися.

Я говорив спокійно. Після кількох хвилин у темному кабінеті мені навіть здалося, що тепер зможу поставити решту запитань по черзі, дочекатися відповідей і піти, але я знову побачив їх усіх за столом, де сьогодні бракувало мами, і зрозумів, що більше не хочу складати їхні слова в одну зручну історію.

Батько підійшов ближче.

— Ми не договорили.

— Договоримо зараз.

— Тоді сядь.

Я залишився стояти. Він глянув на мене так, як дивився, коли я був підлітком і збирався піти посеред сварки. Раніше мені вистачало цього погляду, щоб повернутися до столу. Сьогодні я взяв телефон і поклав його до кишені.

— Ти сказав Ірі й Андрію, що мама знає про Лізу?

— Я пояснив їм, що між нами з Олею давно все змінилося.

— Це не те, що я запитав.

— Я не пам’ятаю кожного слова з розмови трирічної давнини.

— А вони пам’ятають. Обоє були певні, що мама знає.

Батько повернувся до Андрія, ніби чекав від нього уточнення. Той не підвів очей.

— Я не наказував вам мовчати, — сказав батько.

— Ти попросив не втручатися, — озвалася Іра. — Сказав, що поговориш із мамою сам.

— І збирався.

Мені хотілося запитати, скільки ще років він міг збиратися. Я втримався. Відповідь нічого б не змінила.

— Чому ти не сказав їй про вагітність? — запитав я.

Він помітно втомився від моїх запитань. Провів рукою по волоссю, обійшов стіл і сів.

— Я дізнався недавно. Хотів спершу закінчити проєкт, потім провести її день народження. Це був поганий план. Я вже зрозумів.

Я дивився на нього й упізнавав чоловіка, який завжди намагався вирішувати справи в певному порядку. Спочатку знайти майстра, тоді розібрати зламану річ. Спершу підготувати документи, тоді говорити з людьми. Він умів заспокоїти мене, коли щось ішло не так, бо мав план і брався за нього сам. Можливо, він і тепер вважав, що обрав неправильний порядок дій. Я не знав, чи розуміє він, скільки разів за п’ять років міг просто зупинитися.

— Ти мав мені сказати, — промовив батько. — Якби я знав, що ти приїдеш через чутки…

— Ти хотів, щоб я почув це від тебе?

— Так.

— У тебе теж було п’ять років.

Він опустив погляд на стіл. Я чекав, що він назве ще одну причину: мою роботу, відстань, мамине здоров’я, час, який ніяк не ставав слушним. Він нічого не сказав. Я теж замовк. Уперше за цей вечір між нами не лишилося питання, на яке я хотів отримати відповідь. Андрій витер руки рушником і став поруч з Ірою.

— Тарасе, ми тоді прийшли до нього зі скандалом. Я не вирішив, що це нормально, тільки тому, що він мій начальник.

— А потім?

— Потім повірив, що вони з мамою самі розбираються. Так, я мав перевірити. Я боявся, що вона скаже мені не лізти в її шлюб, і боявся, що скаже щось інше. Мене влаштовувало, коли це залишалося неясним.

Від Андрія я не чекав такої відповіді. Він дивився на мене прямо. Можливо, сам нарешті чув, як вона звучить.

— Ти знав про дитину Лізи, — сказав я.

— Так.

— І після цього теж нічого не сказав мамі.

Андрій кивнув. Іра поклала долоню на край столу, але не втрутилася. Я повернувся до неї.

— Ти щонеділі говорила з мамою. Влаштовувала її день народження. Зустрічалася з Лізою. Я не прошу пояснювати, як тобі вдавалося все це поєднувати. Я хочу знати, чому ти жодного разу не запитала маму прямо.

— Я думала, вона знає, — сказала Іра. — А коли сумнівалася, казала собі, що тато не міг приховати це від неї стільки часу.

— Але він приховав.

Вона кивнула. Її обличчя знову змінилося так, як тоді, в ресторані, мабуть, змінилося після маминих слів. Я не отримав жодного задоволення від того, що вона нарешті не знаходить собі виправдання.

— Ви зрадили не їхній шлюб, — сказав я їм обом. — Яким би він не був, це справа мами й тата. Ви зрадили власну матір. Вона говорила з вами щодня, а ви все знали і мовчали.

Іра прикрила обличчя рукою. Андрій залишився стояти біля неї. Я не знав, чи мама захоче колись почути їхні пояснення. Не мав права вирішувати це за неї. Міг тільки сказати їм те, що думав.

Батько підвівся.

— Досить. Я не дам тобі допитувати їх, ніби вони винні в моєму вчинку.

— Я вже сказав їм усе.

— Тоді поговорімо удвох. Ти сердишся, маєш на це право. Але я залишаюся твоїм батьком.

Він підійшов близько, та не торкнувся мене. Я згадав, як він учив мене їздити на велосипеді: біг позаду, тримав за сидіння, а коли відпустив, я проїхав цілу вулицю, не знаючи, що вже сам тримаю рівновагу. Ми багато разів згадували той день. Учора, побачивши його в передпокої, я ще хотів, щоб він обійняв мене й пояснив щось таке, після чого я зможу знову говорити з ним як раніше.

— Я знаю, хто ти мені, — сказав я. — Через це й приїхав говорити особисто.

Батько чекав.

— Але я більше не хочу підтримувати з тобою стосунки. Не дзвони мені й не проси інших передавати твої слова. Якщо виникне щось необхідне щодо мами, я дізнаюся від її адвоката.

Він похитав головою.

— Ти зараз кажеш це зі злості.

— Так. Я злий. Я до біса злий, але тримаю себн в руках тільки з поваги до тих років, коли наша сімʼя ще була сімʼєю. Рішення від цього не зміниться.

Я пішов до гостьової кімнати по рюкзак. На полиці лежала стара книжка, яку я почав читати під час минулого приїзду й забув забрати. Повернув її на місце. Решта речей була в рюкзаку: я навіть не встиг розпакуватися. Коли вийшов у передпокій, Іра стояла біля дверей. Вона не просила лишитися.