Розділ 25. Тарас

Андрій приїхав увечері з ноутбуком під пахвою. Побачив мене в передпокої, обійняв і запитав, коли я встиг дістатися. Я сказав, що вранці. Він кивнув, ніби ми зустрілися на звичайну сімейну вечерю, й запропонував замовити їжу. Батько відповів, що вечеря вже на плиті.

Ми сіли за кухонний стіл. Іра поставила чотири тарілки, потім довго шукала виделки, хоча шухляда була просто перед нею. Я взяв прибори сам і розклав. Раніше на моєму місці сиділа мама, коли ми збиралися всією родиною; сьогодні я сів туди, бо сидіти навпроти батька не хотілось.

— Я хочу відновити послідовність, — сказав я, коли всі нарешті сіли. — Без пояснень, чому хтось зробив так чи інакше. Спочатку — що сталося.

Батько відклав виделку.

— Я вже розповів тобі телефоном.

— Не все.

Андрій подивився на Іру. Вона втупилася в тарілку. Я запитав батька, коли він познайомився з Лізою. Він відповів: п’ять років тому, через театр. Я чекав, що він продовжить, але батько взяв склянку води й запитав, навіщо мені точні дати.

— Тому що мама в ресторані сказала «п’ять років». Ти підтверджуєш?

— Приблизно стільки.

Я повторив ці слова подумки. П’ять років тому я приїздив додому на Новий рік. Батько подарував мамі нове крісло для кабінету, бо в старому в неї боліла спина. Ми збирали його разом із Андрієм, доки вона керувала з дверей. Можливо, на той час батько вже зустрічався з Лізою. Я не став запитувати, у який саме місяць це почалося.

— Коли мама дізналася?

Батько поставив склянку.

— Про те, що наш шлюб не такий, яким був раніше, вона знала давно.

— Про Лізу, — уточнив я.

— Ми збиралися поговорити після її дня народження.

— Отже, до дня народження ти не сказав.

Він нахилився вперед.

— Тарасе, це не так просто. Ми прожили разом майже все доросле життя. Я не знав, як сказати їй, що хочу піти, коли вона саме готується до ювілею.

Я подивився на Іру. Вона сиділа біля батька й повільно складала серветку по вже готових згинах.

— Три роки тому ти говорив вам те саме? Що скажеш мамі після ювілею?

— Тоді ювілею не було, — сказала Іра.

— Я зрозумів. Що він обіцяв тоді?

— Поговорити з нею сам. Коли завершить проєкт і зможе все владнати.

— Який проєкт? Той самий, що завершився тепер?

Андрій поклав долоню на стіл.

— Були й інші причини. Я теж вимагав, щоб тато сказав їй. Ми прийшли сюди вдвох, щойно дізналися.

— А потім?

Він глянув на батька. Той не допоміг йому відповісти.

— Потім ми повірили, що вони вже обговорювали свій шлюб. Мама нічого нам не казала.

— Ви її питали?

Іра підвела очі. Я поставив це запитання їй, але Андрій відповів першим:

— Ні.

Я відсунув тарілку. Їжа вистигала, ніхто до неї майже не торкнувся.

— Три роки. Ви знали, що батько живе з іншою жінкою, і жодного разу не запитали маму, чи вона знає?

— Він не жив із Лізою, — сказав Андрій. — У нього була квартира…

Він замовк. Батько подивився на нього, потім на мене. Я не потребував уточнення. Андрій просто не хотів, щоб у його словах батькова друга сім’я прозвучала надто схожою на справжню.

— Ви всі з нею зустрічалися? — запитав я.

— Не постійно, — сказала Іра. — Я працюю з театром. Андрій іноді був на спільних заходах.

— А на поїздки їздив теж через театр?

Іра втупилася в мене. Я знав лише про одну фотографію: вона згадала про неї телефоном, коли намагалася пояснити, що саме мама знайшла. Більше я нічого не бачив. Цього вистачило, щоб ніхто за столом не став удавати, ніби таких поїздок не було.

— Мама, вона розповіла про фотографії? — спитав Андрій у сестри.

— У ресторані не перелічувала. Вона мала матеріали від детектива.

Я повернувся до батька. Він дивився на двері кухні, наче досі чекав, що мама ввійде й скаже нам перестати сперечатися над вечерею.

— Ти знав, що Іра й Андрій проводять час із Лізою? — запитав я.

— Так. Я не збирав їх навколо себе навмисне, якщо ти на це натякаєш.

— Я не натякав. Я запитав.

Батько стиснув щелепи. Іра попросила нас говорити тихіше, хоча ніхто ще не кричав. Я бачив, як їй важко сидіти тут і відповідати, але мама три роки сиділа з нею за іншим столом і не мала змоги поставити жодного з цих запитань.

Мій телефон лежав поруч із тарілкою. Я перевірив екран. Повідомлення мамі досі не було прочитане.

— Чому вона пішла саме зараз? — запитав я. — Через п’ять років вона раптом отримала докази?

Батько потер перенісся.

— Вона побачила фотографію. Потім найняла людину, яка зібрала решту. Я не знав про це, доки вона не вручила мені документи.

— І більше нічого не сталося?

Іра глянула на батька. Мені вистачило цього погляду, щоб зрозуміти: сталося.

— Скажіть, — попросив я.

— Ліза вагітна, — промовив Андрій.

Я почув його добре, але все одно подивився на Іру, чекаючи, що вона виправить брата. Вона не виправила. Батько теж мовчав.

— Мама про це знає?

— Так, — сказала Іра. — Вона сказала про дитину в ресторані.

Я підвівся, бо більше не міг сидіти. Підійшов до вікна, відчинив його на кілька сантиметрів і вдихнув повітря з вулиці. Там хтось розмовляв під під’їздом, сміялася жінка. Я зачинив вікно, щоб не чути їх. Батько прийшов до мене.

— Це моя відповідальність. Не перекладай її на Іру й Андрія.

— Ти їм сказав, що мама все знає. Вони тобі повірили й три роки дивилися їй в очі. Їхні рішення після цього теж твої?

Він не відповів. Я обернувся до брата й сестри. Андрій нарешті відкрив рот, але замовк, коли я похитав головою. Я ще не знав, що сказати їм обом. Усе, що вони могли пояснити, починалося після того, як вони вирішили мовчати.

— Мені потрібна хвилина, — сказав я й вийшов із кухні.

У маминому кабінеті було темно. Я не вмикав світло, і так пам’ятав порожній стіл. Дістав телефон і набрав її номер. Поки йшли гудки, на кухні хтось пересунув стілець. Мама не відповіла. Я дочекався кінця виклику й залишився стояти біля дверей, знаючи, що мушу повернутися до тієї розмови.