Розділ 24. Тарас

Перед посадкою я ще раз зателефонував мамі. Виклик пройшов, але вона не відповіла. Я написав, що лечу до Києва, а звідти вирушу в Одесу. Хотів побачитися з нею, якщо вона дозволить. Не просив назвати адресу. Мені здалося важливим залишити їй хоча б цей вибір.

У літаку я майже не спав. Сусідка кілька разів вставала, щоб дістати щось із сумки над нашими головами, і щоразу перепрошувала. Я казав, що нічого страшного, хоч давно перестав стежити, куди вона виходить. У телефоні без мережі лишалися мамині старі повідомлення. За останній місяць вона надсилала мені фотографію книжки, яку знайшла для мене, питала про роботу й нагадувала взяти теплу куртку. Про себе говорила мало. Вона й раніше не переказувала по телефону кожну домашню незгоду. Я не знав, що саме мав би помітити.

У Києві я пересів на потяг до Одеси. До відправлення лишалася година; я купив воду й щось поїсти, але так і не відкрив пакунок. Від мами відповіді не було. Іра написала, що зустріне мене вранці на вокзалі. Я попросив не приїжджати: міг узяти таксі, а вона після безсонної ночі навряд чи добре почувалася. Іра відповіла, що вже домовилася на роботі й чекатиме.

Потяг ішов уночі. Я ліг, не роздягаючись до кінця, й довго слухав, як у сусідньому купе хтось тихо сперечається про температуру. Щойно задрімав, телефон завібрував під подушкою. Повідомлення було від колеги: він уточнював справу, яку я передав йому перед від’їздом. Я відповів і знову перевірив мамин чат. Моє повідомлення було доставлене.

Уранці Іра стояла біля виходу з вокзалу, трохи осторонь людей, які зустрічали пасажирів. Побачила мене й зробила крок назустріч, але зупинилася. Я сам підійшов і обійняв її. Іра притислася до мене міцно, як у дитинстві після сварки з Андрієм. На мить я заплющив очі.

— Є щось від мами? — запитав я, відпустивши її.

— Ні. Вона отримує повідомлення. Я не знаю, чи читає.

У машині Іра поклала мій рюкзак на заднє сидіння й запитала, чи хочу поснідати. Я сказав, що перекусив у потязі. Вона все одно заїхала по каву. Купила мені ту, яку я замовляв колись удома, і лише на парковці згадала, що тепер я п’ю без цукру. Я сказав, що вип’ю так. Іра взяла стаканчик із моїх рук, сама замінила напій і повернулася до машини, не дозволивши мені піти з нею.

Дорогою вона розповіла, що тато поїхав до офісу, Андрій теж. На вечір вони домовилися зустрітися вдома. Іра сказала це за кермом, дивлячись на дорогу. Я не питав, хто запропонував зустріч. Мені хотілося спершу побачити мамину кімнату, перш ніж слухати пояснення людей, які лишилися в будинку.

— Я хочу заїхати додому зараз, — сказав я.

— Тато може повернутися раніше.

— Нічого. Це і мій дім.

Іра кивнула. Вона не заперечувала, але трохи міцніше взялася за кермо. У під’їзді пахло фарбою. Хтось ремонтував стіну біля ліфта. Мені хотілося запитати, коли це почали, чому я не знав навіть такої дрібниці. Я приїздив кілька разів на рік і щоразу встигав побути вдома так мало, що більшість змін заставав уже готовими. Мама показувала мені новий стіл, розповідала, які сусіди переїхали. Я слухав, доки настане час знову збирати валізу.

У квартирі ніхто не відповів, коли Іра відчинила двері. На кухні стояли вази з квітами. Деякі вже почали в’янути; видно було, що воду міняли, але не знали, куди подіти стільки букетів. На спинці стільця висів татів піджак. Маминого пальта в передпокої я не побачив.

Іра провела мене до її кабінету. З полиць нічого не прибрали: книжки стояли рядами, на підвіконні лежали старі окуляри. Але робочого місця майже не було. Зникли ноутбук, стоси роздруківок і блокноти, серед яких мама завжди знаходила потрібний за хвилину, хоч мені вони здавалися безладом. Вона забрала все, з чим працювала щодня.

— Вона вивезла це раніше? — запитав я.

— Так. Тато не помітив.

Я підійшов до столу. На краю підставки для ручок залишився слід від чорнила. Мама роками казала, що відмиє його, коли матиме час, і завжди знаходила цікавішу справу. Я провів пальцем поряд, не торкаючись плями. Вона поїхала, але не збиралася стерти з дому все, що про неї нагадувало. Просто забрала потрібне їй самій.

У вітальні Іра показала мені альбом, який ми дарували мамі. Я надсилав фотографії здалеку; вона складала все сама. Мама не взяла подарунок із ресторану, тому Іра принесла його сюди. Альбом лежав на журнальному столику, поруч із коробкою від торта.

— Вона сказала залишити його мені, — пояснила Іра. — Поки що.

Я погортав сторінки. На одній ми з Андрієм сиділи на кухонній підлозі й будували дорогу з книжок, які мама саме перечитувала для роботи. На іншій вона тримала нас усіх трьох у кадрі, фотографуючи витягнутою рукою. У кінці було місце для знімка з ювілею. Іра не вклеїла його.

— Мама бачила це все? — запитав я.

— Встигла погортати. Їй сподобалося.

Я поклав альбом. Мене дратувало, що сестра мусить здогадуватися, які саме почуття були в мами за тим столом. Водночас я сам хотів почути від неї бодай таку дрібницю — що мама усміхнулася нашому подарунку до того, як пішла.

У передпокої клацнув замок. Прийшов батько. Побачивши мене, він зупинився з ключами в руці. Потім підійшов і обійняв. Я відповів на обійми, але коротко. Він виглядав старшим, ніж під час нашої останньої зустрічі, хоча минуло всього кілька місяців.

— Як дорога? — запитав він.

— Нормально. У потязі майже не спав.

Батько кивнув, запитав, чи я вже їв. Я відповів, що так. Ми стояли серед ваз із квітами й обоє намагалися почати з того, що можна сказати без суперечки.

Іра пішла ставити чайник. Батько зняв піджак і помітив у мене в руках альбом. Його обличчя змінилося, але він нічого не сказав. Я поставив книжку на стіл.

— Я хочу сьогодні поговорити з вами всіма, — сказав я. — З тобою, Ірою й Андрієм. По черзі, якщо разом не вийде.

— Поговоримо, — відповів батько. — Я теж хочу, щоб ти почув усе від мене.

Я кивнув. Досі кожен із них повідомив мені лише частину, яку вважав своєю. Маминої версії в мене не було. Поки вона мовчала, я вирішив почати з питань, на які вони могли відповісти без неї.