Розділ 22. Іра

Я привезла альбом додому й поставила біля дверей. Не хотіла залишати його в машині, а в квартирі не могла знайти місця, де він не потрапляв би мені на очі. Зняла сукню, вмилася, випила води. Коли повернулася до передпокою, альбом стояв там само, притулений до стіни, наче мама щойно вручила його мені назад.

На телефоні було кілька повідомлень від гостей. Вони дякували за вечір, надсилали фотографії й питали, чи мамі сподобався подарунок. Я відповіла, що сподобався. Вона сказала це за столом, і я тоді їй повірила.

Татові я подзвонила, щойно приїхала. Він не знав, де мама. Сказав, що її речей удома немає і вона готувалася поїхати заздалегідь. Я запитала, чи треба повідомити Тарасові. Тато попросив зачекати: спершу він хоче впевнитися, що мама в безпеці. Я погодилася. Тарас був далеко, і дзвінок посеред ночі нічим не допоміг би нам її знайти.

Згодом я лягла, та заснути не змогла. У пам’яті раз по раз з’являвся той самий уривок вечора: мама ставить конверти на стіл, тато читає свої папери, Андрій забирає руку від його плеча. Я бачила це близько, стояла поруч, але не могла згадати, коли зрозуміла, що мама знає про Лізу. Мабуть, лише коли вона сама назвала п’ять років, квартиру й вагітність.

Ми з Андрієм знали про їхні стосунки три роки. Тато — п’ять. Мама отримала докази зовсім недавно, якщо судити з дати на документах. Я довго дивилася на цей висновок, не даючи собі його закінчити.

Тато казав, що вони з мамою давно обговорювали кінець шлюбу. Що вона знала про іншу людину в його житті. Після вечері я намагалася згадати хоч одну мамину фразу, яка це підтверджувала. Вона жартувала про татову зайнятість, іноді сердилася, що він знову не прийде на її виступ. Показувала мені сукню, яку хотіла вдягнути на їхню річницю. Збиралася з ним поїхати за місто після завершення проєкту. Я пам’ятала ці розмови. Тоді я пояснювала собі, що люди можуть продовжувати сімейні звички й після того, як усе між ними змінилося.

Мама не просила мене пояснювати їхні стосунки. Я сама робила це щоразу, коли вона говорила щось незручне для татової версії.

Я ввімкнула лампу й принесла альбом у спальню. На першій сторінці було фото мами й тата біля машини. Далі — ми вчотирьох за столом, Тарас із тортом, Андрій зі зламаною рукою, я в костюмі для шкільної вистави. Я підписувала сторінки кілька вечорів поспіль. Тато допомагав вибрати фотографії й раз у раз казав, що мама зненавидить якусь із них, бо в неї там заплющені очі чи невдале волосся. Він знав, які знімки вона сховає одразу, а які поставить на видне місце.

Мені хотілося прибрати його з альбому. Це теж було б брехнею. На більшості фотографій він тримав когось із нас за руку або сміявся з того, що мама сказала за кадром. Той чоловік існував, і мама прожила з ним роки, які я намагалася зібрати для неї в одну книжку.

На порожній останній сторінці я залишила місце для фотографії з ювілею. Її вже надіслав Андрій: я обіймаю маму зі спини, тато стоїть праворуч, а брат простягає руку, щоб усі потрапили в кадр. Мама дивиться в камеру. Вона всміхається, але менше, ніж на інших знімках. Я пам’ятала, що перед фотографією поправила їй волосся й запитала, чи не втомилася. Вона сказала, що все добре.

Я збільшила її обличчя. Можливо, шукала там підказку, яку пропустила за столом. Та знімок показував лише жінку наприкінці довгої святкової вечері. Якби я не знала, що за кілька хвилин вона дістане конверти, нічого особливого не помітила б.

Зате я згадала нашу розмову про поїздку. Я радила мамі вирушити самій до моря після свята. Сказала, що їй час більше думати про себе. Вона запитала, чи в готелі є балкон, подивилася фотографії та попросила поки нічого не бронювати. Я прийняла це за її нерішучість, але тепер знала, що її від’їзд уже був спланований. Не знала лише, коли мама вирішила, що поїде без адреси, яку могла б дати мені.

Я відкрила чат із нею. Після вечері я написала, що хочу поговорити, коли вона буде готова. Мама не прочитала повідомлення. Я набрала ще одне: «Ти справді знала про Лізу всі ці роки?» Подивилася на запитання й стерла його.

Мама дала мені три роки, протягом яких я могла поставити їй майже ті самі слова. Я запитувала про книжки, святкування, здоров’я, обід. Про Лізу — жодного разу.

Під ранок я все ж заснула, поклавши телефон біля подушки. Прокинулася від першого дзвінка й схопила його, певна, що це мама. На екрані висвітилося ім’я менеджерки ресторану. Вона хотіла уточнити, куди завтра доставити квіти. Я назвала батькову адресу, хоча знала, що мама вже не побачить жодного букета.