Розділ 21. Андрій

У понеділок батько прийшов до офісу раніше за мене. Його машина стояла на звичному місці, а на столі в приймальні вже лежали папери для банку. Помічниця тихо сказала, що він просив нікого не впускати до десятої. Я взяв теку й пішов до себе.

На нараді батько поводився так, ніби святкової вечері не було. Перевіряв цифри, ставив запитання керівникам напрямів, один раз попросив мене пояснити затримку. Тільки коли всі вийшли, він залишився сидіти й дивитися на зачинені двері.

— Від матері щось є? — запитав я.

— Ні.

Я теж написав їй уранці. Не просив передзвонити, лише запитав, чи вона в безпеці. Повідомлення було доставлене. Під ним досі не з’явилося позначки про прочитання.

Батько поклав переді мною оновлену схему компанії. Ми працювали над нею задовго до ювілею: через завершення великого проєкту мали перерозподілити обов’язки, щоб усі рішення не проходили через нього. Частину напрямів я вже вів сам. У цій схемі біля мого імені стояли нові повноваження.

— Це лишається? — запитав я.

Він глянув на папір.

— А чому ні?

Я міг сказати, що не про посаду зараз треба говорити. Але саме з цією текою прийшов до нього в кабінет, і саме її відкрив, поки мама не відповідала на наші повідомлення.

— Після розлучення щось зміниться в компанії?

— Треба підняти документи. Не хочу вгадувати.

Батько ніколи не любив давати відповіді на складні питання, не перевіривши паперів. Це була одна з причин, чому я навчився в нього працювати. Тепер мене дратувало, що він не може сказати більше.

— Мама вкладала гроші на початку, — нагадав я.

— Я пам’ятаю.

Він вимовив це різко. Я закрив теку. Знав про мамині гроші давно: історію переказували на сімейних обідах, коли згадували перші роки компанії. Вона працювала з текстами, допомагала платити людям, одного разу продала машину, щоб перекрити невдалий сезон. Я не перевіряв, як це відображено в документах. Батько казав, що давно все повернув. Мені вистачало цієї відповіді, доки я сам не став говорити про майбутні частки.

У конверті, який мама дала мені після вечері, була копія її рішення щодо особистого майна. Я спершу розсердився: вона вирішила, що може кількома сторінками перекреслити всі наші розмови. Потім помітив дату. Документи готували до її дня народження, поки я сидів із нею на кухні й їв бутерброд, а Іра вибирала квіти. Мама вже знала. Я намагався згадати, чи дала мені тоді нагоду сказати правду. Здається, дала.

— Ти говорив із Лізою? — запитав батько.

— Ні.

— Іра сказала, що вона хвилюється. Їй зараз не потрібен зайвий стрес.

Я підвів очі.

— Мамі він був потрібен?

Батько потер обличчя долонями. Я не бачив його таким на роботі навіть у дні, коли зривалися угоди. Він довго дивився у вікно, перш ніж відповісти.

— Я зробив усе неправильно, але сваритися зі мною через це ти можеш після того, як ми знайдемо її.

Мені хотілося заперечити, що сваритися я мав три роки тому. Тоді я прийшов у цей кабінет разом з Ірою, сказав батькові, що він зобов’язаний поговорити з мамою, і був певен, що не дозволю йому затягувати. За місяць ми готували великі переговори. Я знав, що він збирається віддати їх мені. Коли батько запитав, чи можу я бодай на час залишити сімейні справи за дверима офісу, я погодився. Відтоді змінювалися проєкти, суми й обіцянки. Моє рішення лишалося тим самим.

До обіду я переглянув угоди, які чекав банк. Окремо виписав, які рішення можу ухвалювати без батька, а які залежать від його підпису. Робив це ще минулого тижня, але тепер додавав до списку питання про частки, які збирався поставити юристам. Поруч записав: спадкування — і довго дивився на слово.

Дитина Лізи народиться за кілька місяців. Я знав про вагітність раніше за маму. Знав, що батько їздить із Лізою до лікаря, бо одного разу переніс нашу зустріч і не став вигадувати причину. Мені не сподобалося, що я майже відразу почав думати про компанію. Дитина ще навіть не народилася, а я вже намагався з’ясувати, як її поява змінить моє місце біля батька.

Він говорив, що хоче передати мені керівництво. Ніколи не обіцяв, що все належатиме тільки мені. Я й не просив — принаймні вголос. Працював тут із двадцяти років, знав людей і кожну велику помилку, яку нам довелося виправляти. Мені здавалося природним, що колись я відповідатиму за компанію цілком. Тепер я переглядав старі договори так уважно, ніби міг знайти в них гарантію, яку батько не дав.

Іра зателефонувала близько третьої. Від мами звісток не було. Сестра сказала, що хоче поїхати до нас додому: може, знайдеться адреса, записка, бодай щось. Я відповів, що батько вже все перевірив, але вона все одно поїхала. Перед тим як закінчити розмову, запитала, чи я сьогодні з ним говорив.

— Про маму? Так. Він теж нічого не знає.

— Я не про це.

Я глянув на папери перед собою. Схема компанії лежала поверх нотаток про заповіт.

— Ми говорили, — сказав я. — Увечері передзвоню.

Іра не стала допитуватися. Я повернувся до роботи, підписав кілька листів, відповів банку й відкрив мамин чат. Написав, що вона може не пояснювати мені нічого зараз; я просто хочу знати, що вона дісталася туди, куди збиралася. Цього разу повідомлення відправив одразу.

У кінці робочого дня батько покликав мене до себе. Хотів переглянути повноваження ще раз, поки юристи не підготували остаточний варіант. Я взяв свою теку й пішов. По дорозі перевірив телефон. Мама досі не відповіла. Я затримався перед дверима кабінету, потім поклав телефон у кишеню й постукав.