Розділ 20. Ліза

Роман не приїхав наступного дня. О пів на десяту він написав, що мусить владнати справи вдома і зателефонує пізніше. Я прочитала повідомлення за сніданком. Було рано вимагати від нього новин: після вчорашнього свята він навряд чи вже поговорив з Ольгою. Я відповіла, що зачекаю.

У театрі ми репетирували сцену, яку грали без змін кілька місяців. Режисер двічі зупиняв нас на тому самому місці. Моя партнерка брала паузу пізніше, ніж зазвичай, а я щоразу вступала завчасно. На третій спробі ми нарешті вклалися в ритм. Після репетиції я побачила три пропущені виклики від Іри. Я вийшла у фоє й передзвонила. Вона відповіла не відразу. Позаду шуміла вулиця.

— Ти знаєш, де тато? — запитала вона.

— Ні. Ми сьогодні ще не говорили. Що сталося?

Іра видихнула в слухавку й сказала, що вчора після вечері Ольга вручила батькові документи на розлучення. Вона говорила швидко, пропускала подробиці. Потім замовкла так раптово, що я почула, як повз неї проїхала машина.

— Вона вирішила піти? — запитала я.

— Вона вже пішла. Речі теж забрала.

Я сіла на лаву під афішею. Роман обіцяв поговорити з Ольгою після ювілею. Виявилося, вона випередила його на кілька годин. Я подумала, що їй, мабуть, теж давно хотілося закінчити цей шлюб, просто вони обидва не наважувалися вимовити це вголос.

— Вона в порядку? — запитала я.

— Не бере слухавку. Я не знаю, куди поїхала моя мама.

Ми домовилися поговорити пізніше, коли з’ясується хоч щось. Я повернулася до гримерки, змила зі щоки залишок сценічного гриму й набрала Романа. Він не відповів. На столі лежав мій розклад на наступний місяць; я розгорнула його, але не могла прочитати жодного рядка. Роман передзвонив увечері. Його голос був хрипкий, наче він не спав.

— Пробач, — сказав він. — Сьогодні в мене все валиться з рук.

Я запитала, чи він сам. Роман відповів, що вдома, і я почула, як він зачиняє двері кімнати. Уявила нашу звичайну розмову після його робочого дня: він розповідає, що сталося, я ставлю дурне запитання, яке змушує його посміхнутися. Цього разу я не знала, з чого почати.

— Іра сказала мені про Ольгу, — нарешті промовила я.

— Я просив її поки нікому не розповідати.

— Вона хвилюється за матір.

— Я теж.

Роман кілька секунд мовчав. Я запитала, чи знає він, де Ольга. Він сказав, що ні. Вона перестала відповідати ще вчора, після ресторану. Підготувала все заздалегідь, навіть частину речей вивезла з квартири.

— Але чому саме так? — спитала я. — Вона ж знала, що ви розійдетеся.

— Знала.

Він відповів без вагань. Я сперлася спиною на стіну й чекала продовження.

— Я відкладав остаточну розмову, — сказав Роман. — Це правда. Вона теж не поспішала. Я думав, ми зможемо владнати все між собою, після свята, без дітей і гостей. Оля вирішила інакше.

— Вона знала про мене?

Питання, яке я роками залишала Романові, нарешті пролунало вголос. Він зітхнув.

— Лізо, Оля знала, що в моєму житті є інша людина.

Я заплющила очі. Про наші стосунки він завжди казав обережніше: Ольга розуміє, що їхній шлюб закінчився; вони ще не домовилися, як оголосити про розрив. Тепер я вперше почула, що він говорив їй про мене. Мені хотілося дізнатися коли і якими словами, але Роман продовжив:

— Я не очікував, що вона вирішить зробити це на святі. Дітям теж підготувала документи щодо майна. Поки я говорив тост, вони лежали в її сумці.

У його голосі з’явився біль, і я згадала Ірине обличчя в театрі кілька днів тому. Вона стільки часу витратила на вечерю для матері. Я уявила, як вона повертається до столу після відходу гостей і отримує конверт зі своїм ім’ям.

— Може, Ольга просто більше не могла чекати? — сказала я.

— Могла сказати мені. Ми жили в одному домі. Вчора вона сиділа поруч, прийняла подарунок, слухала мене. А потім роздала папери. Вона письменниця, Лізо. Вона вміє вибрати момент.

Я не відповіла. Роман зазвичай говорив про Ольгу з повагою, навіть коли скаржився на складні розмови між ними. Зараз він сердився. Після вчорашнього й безсонної ночі це було зрозуміло, але я не хотіла обговорювати її так, наче вона сиділа за столом і щось замишляла, поки ми всі нічого не помічали. Я нічого не знала про її рішення.

— Що тепер буде? — запитала я.

— Спершу треба знайти Олю й переконатися, що з нею все гаразд. Потім розібратися з адвокатами. І поговорити з дітьми, коли вони зможуть мене вислухати.

— А нам із тобою?

Він відповів не відразу.

— Я хочу бути з тобою. Ти знаєш. Але зараз, якщо я просто переїду до тебе, Іра подумає, що мені байдуже, де її матір. Дай мені кілька днів.

Я сказала, що розумію. Можливо, справді розуміла. Ми чекали завершення проєкту та ювілею; тепер замість запланованої розмови Роман отримав порожню квартиру й дітей, які не беруть від нього слухавку. Кілька днів здавалися невеликою затримкою після всього цього часу.

Коли ми попрощалися, я відкрила чат з Ірою. Хотіла спитати, чи Ольга нарешті відповіла їй, але останнє повідомлення від мене вона ще не прочитала. Я поклала телефон на стіл і пішла гріти вечерю. Дістала дві тарілки за звичкою, одну повернула на полицю. Роман сказав, що Ольга знала про мене. Я повторила це подумки, поки чекала біля плити, і вирішила, що наступного разу запитаю його, коли саме він їй розповів.